Бучак має стати селом-музеєм, - активіст

В студії Громадського радіо Дмитро Іванов, громадський активіст, журналіст, краєзнавець

Євген Павлюковський: Бучак був затоплений ще з радянських часів. Залишки цієї території та пам’яток, які є зараз знаходяться під загрозою знищення, бо планується ще одне затоплення. Розкажіть про це детальніше. 

Дмитро Іванов: Мова йде про невеличке село Бучак, яке знаходиться на Канівщині. Цей об’єкт унікальний. Кілька разів він був записаний у різних державних документах як історична культурна пам’ятка. Але справу до кінця не довели: оголосили пам’яткою, але не зареєстрували відповідні документи. Зараз держава однією рукою оголошує пам’ятки, а іншою –  продовжує будувати там Канівську ГАЕС. 

Андрій Куликов: Навіщо так?

Дмитро Іванов: Це абсолютно логічне запитання для нормальної людини. Тут треба запитати владу, я не маю відповіді на це запитання. Так ведеться в багатьох містах. Коли я говорю, що записано, що тут пам’ятка, мені відповідають, що в кадастровій карті вона не зареєстрована.

Євген Павлюковський: Така ситуація насправді стосується не лише земель Бучака. Нарешті громадськість і науковці об’єдналися і починають виробляти спільний план дій. Розкажи про це.

Дмитро Іванов: На цих вихідних у нас відбулась зустріч, називалась вона «Бучацька ініціатива». То була зустріч науковців, зокрема там були екологи, вчені, етнографи,  також громадські активісти, місцеві депутати. Група невелика, але там люди, які зацікавлені в тому, що цю пам’ятку треба зберегти. Ми обговорювали низку питань. Процитую назву нашої розмови: «Освіта у сільських громадах» – людям треба пояснити важливість цієї пам’ятки. До нам приїхали люди з інших міст, які готові допомагати, але місцеве населення не розуміє і не хоче це зберігати. 

Євген Павлюковський: Тобто місцеве населення виступає за те, щоб ГАЕС побудували?

Дмитро Іванов: Вони великі прихильники цього будівництва і вважають, що для них це буде робота, допомога. І не розуміють, що будь-яке сучасне промислове будівництво ведеться людьми, які отримали спеціальну фахову освіту й людей сільських, що навіть серйозної освіти технічної не мають на роботу не візьмуть. Їм це неможливо пояснити. Вони переконані, що як в радянські часи – місити бетон чи тягати цеглу запросять всіх місцевих.

Євген Павлюковський: Якщо якийсь приватний забудовник вирішує десь будувати об’єкт, проти якого виступає громадськість – тут зрозуміло. Ми звертаємося до держави за захистом. А в даному випадку ми маємо справу з державною стратегією побудувати цей енергооб’єкт на території Бучака і, відповідно, від цього підніметься рівень води. Що ви робите, яка стратегія дій?

Дмитро Іванов: Там справа не в рівні води. Об’єкт, який має будуватися – це величезна бетонна діжка розміром приблизно в три чаші Олімпійських стадіонів в Києві. Це сімнадцять мільйонів кубометрів води. В історії людства були катастрофи на дамбах і я нашим будівельникам просто не довіряю. Розуміючи, що такий техногенний об’єкт висить над головою у Канева і всіх міст нижче по Дніпру – це неймовірна цифра. Будівництво було заплановане ще за радянських часів і є економічно беззмістовним, хоч і доводять, що воно потрібне для енергетичної системи.

Євген Павлюковський: В чому полягає беззмістовність?

Дмитро Іванов: Ми говоримо про енергоефективність, залучаємо сучасних спеціалістів і кошти для підтримки енергоефективності держави, комп’ютерне регулювання мереж. А пропонується проект, який застряг у 60х. Він страшенно вигідний забудовникам, бо це сотні тисяч кубометрів бетону, які можна залити. На комп’ютерній системі, яку ти встановлюєш в якійсь невеличкій кімнаті, що регулює потужності по всій країні, не заробиш таких грошей, як на тридцяти мільярдах гривень, котрі орієнтовно мають піти на це будівництво. Це абсолютно корупційний проект. Будь-які спроби довести, що він ефективний серед енергетичних експертів викликають сміх.

Андрій Куликов: Але ж є й інші енергетичні експерти, які підтримують іншу точку зору?

Дмитро Іванов: Звичайно, і їх чимало. Але тут мова йде про те, що має бути незалежна експертиза – не тільки державна. А оцього як раз і не було. Ми чуємо тільки голос держави. Жодних експертів не залучають, навіть іноземних. Документ не пройшов серйозну експертизу. Зараз ми чекаємо, бо фінансування цього об’єкту планується за рахунок залучених коштів від європейських банків. Вони мають винести свій вердикт – чи дійсно готові це профінансувати. Але має прозвучати і голос громадськості. Він має бути впевненим, переконливим і громадськість повинна знати, як у таких випадках діяти – кого залучати, до кого звертатися, які існують механізми роботи з місцевим населенням. Їм треба пояснити, що небезпека поряд з ними. А ще треба пояснити, що це унікальна пам’ятка, яку треба зберігати.

Андрій Куликов: Треба пояснити, в чому ж там пам’ятка.

Дмитро Іванов: Розкажу. Бучак – село номер один серед сіл, в яких є археологічні пам’ятки в Україні. Починаючи від трипілля і закінчуючи козацькою добою. Зарубинецька культура, черняхівська культура, пеньківська культура, давньоруське святилище Бабина Гора, Рожена криниця. Саме село – пам’ятка архітектури 19го століття. Унікальне місце, найпівденніша частина українського плацдарму Другої Світової війни. Понад двісті тисяч загиблих в цьому регіоні з боку радянських військ. Ще до кінця не вивчена ця територія і ця історія. Не кажучи вже про фільм «Голлівуд над Дніпром», в якому розповідається кінематографічна історія – Юрій Ільєнко, Сергій Параджанов, Іван Миколайчук. Плюс художники, які малювали це місце. Ми плануємо зараз велику всеукраїнську виставку художників, які малювали Бучак. Село живе, люди живуть в цьому селі.  

Андрій Куликов: Скільки?

Дмитро Іванов: Зараз близько сорока. Повертаються ті, хто жив раніше. Я опікуюся, щоб це село зберегти. Треба довести нашому уряду, що Бучак може стати унікальним центром відновлення культури Наддніпрянщини. Ми можемо це зробити. Потрібна музеїфікація цих пам’яток.  Маємо думати, як виглядатиме сам музей, зберігаючи одночасно село. Мешканці села готові розповідати про гончарство, лікарські трави, або ще якісь речі, які цікаві місцевим туристам. «Зелений туризм» – очевидна річ, яка там потрібна. Мені розповіли про одне село на Поділлі, яке протягом десяти років, внаслідок зусиль місцевого сільського голови, стало фактично музеєм. Зараз туди їздять іноземні туристи. Це село Буша. Ми плануємо голову тієї сільради запросити до наших місцевих і пояснити. Місцеві селяни – вони навіть традицій не знають. Ми в Києві вже знаємо, як святкувати українське Різдво чи Великдень. Там окрім випити горілки, або в лушпинні цибулевому пофарбувати яйця – більше ніяких традицій немає. Ми повинні повернути традиції в село. Канівщина легендарна своїм співом і Бучак був дуже співучим селом. Та про це мало хто пам’ятає.

Євген Павлюковський: Ми згадували, що ця територія була вже частково затоплена ще за радянських часів, коли будували «Канівську ГАЕС» – що було втрачено з пам’яток?

Дмитро Іванов: На щастя, втрачено було не так багато. Коли будували «Канівську ГАЕС» – це початок 70х, спиляли місцевий ліс. Затопили частину села. Щось потрапило під воду і там лишилося. Архітектор Вадим Бородін, якого вже немає, встиг поставити хрест в Бучаку, на якому написано, що тут буде побудована капличка пам’яті затоплених сіл на Дніпрі. Чимало лишилося пам’яток, не так багато було втрачено. Тому поки це не зруйнували остаточно, поки не приїхали бульдозери і не почали рити цю землю, її треба зберегти.