Громадське радіо
Олег Короташ: Чому назва «Бордель для військових»? Книжка побачила світ у видавництві Сергія Пантюка, туди ввійшли вірші, написані впродовж останніх 5 років. Якщо не брати до уваги, що випав 2014 рік. «Бордель для військових» – бо до війни, я вважаю, потрібно, як і до будь-якого явища, пов’язаного з діяльністю людської цивілізації, певною мірою ставитися іронічно. Війну потрібно переосмислювати.
Це, мабуть, одне з перших видань, яке дивиться на події, які ми маємо в Україні впродовж останніх років, не лише з поглядом смутку та емпатії. Але це вже перші спроби йдуть подивитися на війну з точки зору того, що ми з неї можемо винести корисного. І спроба заінсталювати сам процес війни у явища мистецтва.
Тетяна Трощинська: Війна – це вікно можливостей?
Олег Короташ: Якось я сказав, що війна – це оркестрова яма поезії. Це якщо говорити про таке іронічне сприйняття. Можна говорити про буквальне, і, повірте, тут мова не йдеться про бордель в класичному розумінні, хоча ми знаємо, як функціонують армії в усі часи. Мова йде про те, що тут якраз йде дуже сильний посил до ситуації, яку ми маємо в тилу. Коли закінчиться війна, коли фронтовики повернуться і зіштовхнуться з соціальним борделем, який їх чекає, важко сподіватися на якусь дуже спокійну реакцію фронтовиків на ті події і стан речей, які ми маємо сьогодні в державі. Нам потрібно щось з цим робити, бо війна ще протриває 1-2 роки, а що буде потім?
Тетяна Трощинська: А що буде потім, на вашу думку?
Олег Короташ: Розвиток подій може бути різноманітним, прогнози навряд чи хтось буде давати. Україна розташована на роздоріжжі не лише історії, а й континенту. Ми, звісно, можемо тішитися, що ми якась унікальна нація з унікальним геном і за тисячу років нас ніхто не зміг асимілювати тощо, і так само ми вкотре доводили, що ми як той козак Мамай, сидимо під деревом, маємо коня і люльку, але не маємо герба. Ми не маємо ментальної форми як народ.
Ми розділені не професійно, а культурно. Це культура воїнів і культура гречкосіїв. В тилу сидять політики «гречкосії» і намагаються рулити цією державою. В результаті спереду воза пхають – потім виявляється, що коні то поїхали, а віз на місці лишився.
Василь Шандро: Ця книжка для військових?
Олег Короташ: Ні. Навряд чи можна говорити, що вона є для якоїсь конкретно цільової аудиторії чи читацького якогось сегменту. Я б дуже хотів, щоб вона була зрозумілою усім, хто читає, звісно, поезію.
Складається враження, що ми невірно розуміємо суть воїнства. Ми це перетворили на якусь жалобну процесію: солдати йдуть воювати – всі плачуть, солдати повертаються – всі плачуть, воїни гинуть – знову всі плачуть, і це є тотальний плач країною. Коли, приміром, у скандинавській культурі чи культурі ісламу – померти воїном – це честь. Навіть посмертно воїнів очікують прекрасні блага. Це є інше ставлення до війни. Тим більше, хочу нагадати, що держави створюють не політики, а війни і солдати. Політики все псують. А в нас якась траурна процесія. Повірте, для багатьох хлопців війна стала способом самореалізації. Навіть якби війни не було, ці люди навряд чи змогли б себе знайти. Я б дуже не хотів, щоб по моїй смерті за мною влаштовували плачі.
Повну версію розмови слухайте у звуковому файлі або у відеотрансляції.