Громадське радіо
І всі положення цієї декларації суперечили тодішній Конституції УРСР.
Як вдалося все ж таки провести її в парламент запитаємо в безпосереднього учасника цих подій, політика, дисидента, народного депутата України кількох скликань Левка Лук’яненка.
«З кожним роком ближче до перебудови в нас розширювалася демократія, зокрема у 1987-му році активізувалася українська національна ідея після того, як були випущені політичні в’язні режиму. І перші більш-менш демократичні вибори відбулися 4 березня 1990 року. Таким чином до Верховної Ради прийшло приблизно 120 депутатів не від Комуністичної партії, хоча серед них також було багато комуністів.
Перед цим ми дуже активно боролися за поширення української національної ідеї, а слово «незалежність» люди боялися вимовляти, бо за одне це слово їх садили та вивозили до Сибіру.
15-го травня ми вперше зустрілися в будинку Верховної Ради, організували Народну Раду, і в її межах створили групу «Незалежність», де мене обрали головою. І вже на наступний день почали говорити про декларацію про державний суверенітет.
Чому ми про це говорили? Тому що в Росії процес був той самий, там теж розвивалася демократизація. А Москва була центром для комуністів, і була для них авторитетом. І коли у Москві проголосили декларацію про державний суверенітет Росії, то для наших комуністів, яких була більшість в парламенті, це був приклад – якщо там проголосили, то і ми можемо проголосити. Звичайно, для націоналістів це було просто щастя з неба.
Отже, 28 червня було заслухано доповіді варіантів про державний суверенітет. Тоді націоналісти дістали найбільшу трибуну України, і заговорили з неї на всю країну, як діти нації до нації. Ця активізація призвела до того, що активно працювали над текстом декларації, і текст все більше наближувався до Незалежності. І та декларація про суверенітет, яку проголосили, по суті є програмою будівництва незалежної держави», – розповів Левко Лук’яненко.
За словами Левка Лук’яненка, до проголошення Незалежності України учасники національно-демократичних рухів хотіли створити Балто-Чорноморську співдружність для боротьби проти централізації, проти московської влади.
«Проте виникли нові обставини, які поставили нові завдання. До проголошення Незалежності ми поїхали в Білорусь, там зібралися представники країн Прибалтики, і ми реально хотіли створити Балто-Чорноморську співдружність для того, щоб організовувати боротьбу проти централізації, проти московської влади. Але невдовзі всі союзні республіки відокремилися і стали незалежними державами. Відповідно, дружні зв’язки між представниками національно-демократичних рухів залишилися, але організованого гурту не було, не було потреби», – зазначив Левко Лук’яненко.
Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.