Громадське радіо
«Ми ставили собі за мету представити вибірково, можливо, на найбільш репрезентабельних текстах покоління, про яке в нас багато говорять, але цілісне уявлення на сьогодні скласти дуже важко. Постійно фігурують якісь одні прізвища, інші – оминаються. Тому наша спроба – представити першу в Україні антологію текстів, яка могла би пролити світло на явище дисидентства, актуалізувати тексти дисидентів, показати їх зсередини. В цій книжці, окрім невеличкої передмови, немає жодного втручання теперішнього часу», – говорить Олексій Сінченко.
Ірина Славінська: Де ви знаходили першоджерела для цієї авторепрезентації без додаткового втручання?
Олексій Сінченко: Ми орієнтувалися насамперед на те, щоб представляти ті тексти, які фігурували на той час. Ця книга складається з різних жанрів: поезія, публічні виступи та заяви, самвидавівська есеїстка, промови на судових процесах, свідчення, тюрми, табори, заслання, психіатричні і тюремні лікарні, перші інтерв’ю, дані на Заході і так далі.
Більшість текстів друкувалося в самвидаві або в західній періодиці. Вони в свій час мали розголос, за багато текстів автори, які тут представлені, отримували терміни – інколи дуже жорстокі.
Лариса Денисенко: Які інтерв’ю тут зібрані? Про що дисиденти тоді хотіли говорити?
Олексій Сінченко: Тут вміщено два інтерв’ю, дані на Заході: Раїси Мороз і Надії Світличної. Це перші інтерв’ю, які вони дали, потрапивши за кордон – їх фактично викинули звідси. Звісно, вони переповідали про ситуацію в Україні під свіжими враженнями.
Тут заявлена та інтенція, ті основні їхні меседжі, які вони адресували західній аудиторії. Про дисидентство мало знали й на Заході – це великою мірою передавалося з вуст у вуста, якихось потужних громадських хвиль не було.
Кожна людина, яка потрапляла на Захід – це був самовидець, місіонер, який доносив ті ідеї, за які люди тут страждали і накладали своїм життям.
У свідченнях є дуже цікаве інтерв’ю політв’язнів пермського табору 35-ї зони. Це інтерв’ю було записане в таборі та передане на Захід. За нього Іван Світличний був додатково покараний, навіть були спроби провокації, щоб видати його як сексота. На щастя, це не вдалося спровокувати.
Кожен текст, який увійшов до цієї антології, для авторів мав наслідки
Ірина Славінська: Наскільки в цій антології сьогодні, з позиції 2018 року, можна прочитати рефлексію про свободу, про межі цієї свободи, відповідальність, справедливість?
Олексій Сінченко: Для мене особисто, окрім якоїсь повинності, пошани до цих людей, було важливо, щоб ця книга з’явилася в теперішній час.
У нас дуже часто дисидентів подають як людей, які боролися проти радянської системи. Але треба розуміти це глибше. Дисидентство – це боротьба в цілому проти системи. І ця система може бути під різними маркуваннями. Навіть у сьогоденні ми дуже часто зіштовхуємося з тим, що йдуть якісь нагінки на свободу слова; ми маємо справу з якимось містечковим авторитаризмом, навіть в усіх мітингах беруть участь вчителі. Це також вияви несвободи, вияви того, проти чого би зараз боролися дисиденти й продовжують боротися.
Дисидентство – це якась гіпертрофована відповідальність перед суспільством, перед власною гідністю та перед справедливістю.
Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.