Громадське радіо
«Мене не цікавить, яка в тебе національність, яка мова для тебе рідна, яке в тебе віросповідання; якщо ти військовий, ти прийняв присягу на вірність українському народові — то виконуй цю присягу», — говорить Ігор Гордійчук, генерал-майор Збройних сил України, офіцер Головного командного центру Генерального штабу України, начальник Київського військового ліцею імені Івана Богуна, Герой України.
Тетяна Трощинська: В останні дні ви багато говорили з журналістами. Про що найбільше питають?
Ігор Гордійчук: Про те, що я не дуже чітко пам’ятаю. Питають про Савур-Могилу. Що і як, питають хронологію. Я, може, пізніше, через 2-6 місяців потихеньку пригадаю хронологію. Поки мені спогади трохи важкі. Я роблю все, щоб не згадувати. Бо я проходив спеціальну психологічну терапію в Америці. Досить успішно. Я б не хотів, щоб знову поверталися негативні спогади.
Тетяна Трощинська: Що би ви хотіли зробити для ваших побратимів?
Ігор Гордійчук: Я вже прочитав, що встановили пам’ятник Темуру Юлдашеву. Я маю зв’язок з його дружиною. Планую туди поїхати на могилу, вклонитися, покласти вінок. Думаю, найближчим часом, якщо не відправлять в інше місце на реабілітацію. Відновив зв’язок з деякими військовослужбовцями і добровольцями. Один чи два за тиждень приїдуть в Київ. Частина з них влилася в ЗС, частина лишилася добровольцями, вже займаються і волонтерською діяльністю.
В новому (бо це поки тимчасовий) офіційному кабінеті, – мені ще поки туди важко підніматися, але я вже пробував, бо туди 35 сходинок, – я обов’язково зроблю невеликий куточок. Фотографії, які зможу позбирати , невеличку хронологію подій опишу. Бажання таке є, а можливість, думаю, знайду. Але багато чого такого, що хотілося, щоб воно не повторилося.
Тетяна Трощинська: Ви вже встигли познайомитися з новим набором ліцеїстів?
Ігор Гордійчук: Поки тільки з тими, хто потребує додаткової підтримки. Це 9 дітей, батьки яких загинули в АТО, одна дитина – в Небесній сотні. 26 дітей-сиріт, 31 – діти, батьки яких позбавлені батьківських прав. Я вже зі значною частиною зустрівся, буду працювати з ними особисто. Як мінімум, раз в місяць будемо зустрічатися.
Василь Шандро: Ми зараз багато говоримо про реформу в освіті. Чи потрібні реформи у військовій освіті?
Ігор Гордійчук: Ми — державний військовий навчальний заклад. Для дітей допризовного віку. На нашому рівні Міністерство освіти ставить вимоги, що ми обов’язково повинні дотримуватись, бо атестати дають вони. Тому є нормативна частина, яку ми обов’язково повинні виконувати. І є варіативна частина, де ми можемо щось змінити. Зараз ми працюємо так, щоб там, де нам дозволяє Міносвіти, в межах цих компетенцій зробити таку складову, щоб мотивувати дітей, щоб їм було цікаво, щоб вони прагнули бути захисниками батьківщини.
Василь Шандро: Ви отримали освіту у тому числі закордоном (США), ви б зробили тут нововведення, виходячи з цього досвіду?
Ігор Гордійчук: Це те, що я намагаюся тут зробити. Коли мені пропонували працювати над тим, щоб лишитися в Америці, я казав: «Ні-ні-ні, дякую. Я думаю, ми візьмемо у вас найкраще і зробимо в Україні». Не за день-два, але зробимо 100%. У ліцеї я буду намагатись це зробити. Попередня підтримка є. Сподіваюся, вона буде і на ділі.
Там акцент не зміщений на державу, закон, а там все на людину, бо людина робить і закон, і державу. Вона тоді мотивована і захищати державу, їх не треба мобілізовувати, вони самі мобілізуються. Задача держави — не заважати. А люди свідомі, активні, вони знають, що робити.
Задача держави — не заважати. А люди свідомі, активні, вони знають, що робити.
Моя задача, щоб ліцеїсти самі прагнули. Щоб командири і вихователі не ходили за ними, щоб вони були самі зацікавлені вчитися. Це те, що відрізняє нашу пострадянську систему і закордонну освіту. Бо я не тільки в США навчався, а і в Канаді, в Німеччині, Британії два з половиною тижні, дивився, як у них там все. Все побудоване на мотивації, на зацікавленості того, хто навчається.
Тетяна Трощинська: «Герой України» — найдорожча з ваших нагород?
Ігор Гордійчук: Звичайно. Це найвища державна нагорода. Щоб отримати «Героя України», треба спочатку отримати Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, потім ІІ, І, а потім — «Герой України». Якщо посмертно, там інші вимоги.
Василь Шандро: Багато хто у минулі роки ставився по-різному до звання Героя України через те, що нагороджувалися дуже різні люди за дуже різні досягнення. Це не применшує звання?
Ігор Гордійчук: Це применшує, але це компетенція найвищого керівництва. Там комітет і це не просто так. Щоб стати генералом в Америці треба мати не менше, ніж 44 роки. З них певний час у збройних силах, пройти через Сенат, голосування. Якщо ти навіть з 1 домовився, з 120-ма не домовишся.
Василь Шандро: У вас у телефоні звучить Святослав Вакарчук. І він першого вересня приходив до ліцеїстів. Це важливо для них? Ви давно знайомі зі Святославом?
Ігор Гордійчук: Тільки вчора познайомився. Скажу чесно, організував це Юрій Бутусов. Він приходив в госпіталь, коли я був важко поранений. Багато хто знає, що я прихильник «ОЕ» довго. Але коли я був у Києві, то Святослав був у Львові. Потім мене перевели в Львів в госпіталь на реабілітацію, а він — в Київ в госпіталь. Потім мене перевели в Америку на реабілітацію, Він теж приїхав в Америку, але в інше місто. І тут в інтерв’ю я кажу, що я прихильник. Він дізнався і Юрій Бутусов через волонтерів організував.
Василь Шандро: Фронт, на якому працює Святослав Вакарчук і його колеги важливий? Українська музика, література, кіно, ЗМІ?
Ігор Гордійчук: Не менш важливий, аніж військовий. Навіть тут: я пішов в бібліотеку, подивився — совок совком. Треба оновлювати. У гуманітарному напрямку роботи непочатий край.
Василь Шандро: Може будете звертатися до письменників, щоб зібрали бібліотеку?
Ігор Гордійчук: Так, ми будемо звертатися. Ми скористаємось вашою порадою. Слава Вакарчук пообіцяв, що підтримка буде.
Тетяна Трощинська: Що ви вважаєте стало для вас важливим досвідом після тяжких подій, пов’язаних з пораненням, Савур-Могилою, як це змінило вас?
Ігор Гордійчук: Я ще більше став переконаний, що тут непочатий край роботи. Але я кажу, що ми не тільки волелюбний народ, а і працелюбний. Війна просто викрила всі проблеми. Починаючи від людей, підготовки, техніки, від усього. Велика шана і подяка волонтерам, які допомагають пробуджувати, віддали останнє, щоб врятувати країну, нагодувати і одягти армію. Робили і продовжують це робити.
Велика шана і подяка волонтерам, які віддали останнє, щоб врятувати країну.
Тетяна Трощинська: А як армія змінилася?
Ігор Гордійчук: Думаю, вони набагато більше стали загартовані морально. Це дуже важливо, бо перед тим як фізично застосовувати високі технології, треба бути морально і психологічно готовим це робити. Думаю, зараз цей моральний і психологічний стан інший, ніж на початку війни. І він іде драйвером, бо люди роблять техніку, застосовують озброєння, технології. Немотивований військовий нічого не вартий. Це буде тільки збиток для держави, а може і покинути поле бою. Тому спочатку треба боротися за свідомість.
Василь Шандро: У вас грала пісня «Не твоя війна». Останнім часом поширена тема непотрібності цієї війни, що це надумана олігархами війна, прості люди страждають від цього…
Ігор Гордійчук: Я навіть не хочу дослуховувати, бо це категорично неправильне тлумачення. Це вітчизняна війна, війна за незалежність України. Те. Вона далася нам безкоштовно, то ми і пожинаємо ці плоди. Всі країни, які пройшли, цінують. Я навіть дітям кажу: «Коли ви за гроші чи просто так отримуєте оцінку, ви цього не будете цінувати». Коли сам досягнув незалежність і кров’ю і потом, то ми і будемо потім належно відноситися.
Це вітчизняна війна, війна за незалежність України.
А у пісні «Не твоя війна» він показує з філософським підходом: багато людей думають, що їх це не стосується. Вони далі роблять бізнес, вважають, що осторонь. А я так думаю, що це якраз пробудити: давайте разом все робити, як робить, наприклад, Ізраїль. Що не візьми — там найкраще.
Може, з моральної сторони неправильно, що платимо таку ціну. Хотілося б…але, якби був інший шлях.
Василь Шандро: Репресії 30-х рр., УГВР, підпільна боротьба, шістдесятники – знання цієї історії важливе для майбутнього військового?
Ігор Гордійчук: Звичайно. Ми вчора домовилися зі Святославом Вакарчуком, що він прийде і перед всіма розкаже це. Може, я і сам багато чого позабував. Всі кроки, як ми боролися з імперією зла. Будемо показувати фільми, відеоролики, щоб це закарбувалося в їхній свідомості.
Василь Шандро: Ви навчалися в Радянському Союзі, в Росії?
Ігор Гордійчук: Так. Починав.
Тетяна Трощинська: А за власним бажанням тоді перевелись в Україну?
Ігор Гордійчук: Звичайно. Нас, українців, не відпускали. Але нас згуртувалося більше 30 чоловік, Сказали: «Присягу приймати не будемо. Якщо ви нас не відпускаєте, сідаємо і їдемо». Поставили ультиматум.
Василь Шандро: Чи було у вас раніше відчуття, що ця війна буде?
Ігор Гордійчук: Коли я навчався в Америці, йшла війна Росії з Грузією. Ми з одногрупниками обговорювали ці події, і припускали, що таке може статися і з Україною, але особисто я думав, що нас душитимуть економічно, медійно, гібридною війною без відкритої агресії. Навіть коли на початку АТО ми перехопили переговори російських військових, то думали, що вони хочуть просто спровокувати нас. Та й на Савур-Могилі ми ще не могли повірити, що росіяни відкрито підуть на нас своєю піхотою, танками, регулярною армією.
Тетяна Трощинська: Ви пригадали досвід Ізраїлю. Це вдале порівняння з Україною, тому що тривалий час вони живуть на межі війни?
Ігор Гордійчук: Вони дуже швидко до цього адаптувалися. У них найкраща армія, найкраща освіта, найкраща медицина — великою мірою війна для них вже минула. Вони розуміють, що все може бути, але в результаті гірше стане тільки тим, хто це спровокував.
Тетяна Трощинська: Що потрібно зробити, аби настав мир? Чи варто навчитися жити у стані війни?
Ігор Гордійчук: Ні, треба боротися за мир. Для нас кожна людина дорога, тому ми переможемо політичними, дипломатичними шляхами. Військові знадобляться тільки для розмінування, зачищення територій після конфліктів — і все. Путін якраз нас і провокує, для нього плюс-мінус пару мільйонів … Це тоталітарний режим — вони людей не рахують.
Василь Шандро: На сході воюють і ті люди, для яких, наприклад, Бандера — герой, і ті, для кого він сумнівний чи навіть антигерой. Це вибір кожного, а проблема ця — загальнодержавна. Яка ваша думка щодо цього, і як говорити про це з дітьми, що в майбутньому стануть військовими? Як їм представляти Українську державу, якщо доводиться жити поруч з такими різними людьми?
Ігор Гордійчук: Путін якраз і хоче, щоб ми одне одного тут перебили: російськомовні — україномовних, греко-католики — православних і т.д. Серед моїх побратимів на фронті я один був україномовний, але при цьому однаково розмовляю українською, російською й англійською мовами — проблем немає жодних. Мене не цікавить, яка в тебе національність, яка мова для тебе рідна, яке в тебе віросповідання; якщо ти військовий, ти прийняв присягу на вірність українському народові — то виконуй цю присягу. Якщо ні — знімай погони і рапорт на стіл.
Василь Шандро: А як щодо спілкування у самому війську?
Ігор Гордійчук: Спілкуватися треба тією мовою, якою людина думає, щоб не помилитись. Головне — це проукраїнська позиція. Бо інакше вийде як з Кримом і Луганськом: ми їх утримували, а вони потім: «Хватит кормить Украину!» — і встигли за рахунок КГБ-шних методів «подкуп, шантаж и убивство», медійним простором і бандитськими прийомами завоювати людей. Ні в якому разі не можна зосереджувати увагу ні на мові, ні на національності, ні на віросповіданні. Багато хлопців на передовій — росіяни. Але за Україну вони воюють не гірше.
Тетяна Трощинська: Що людям, які не були на війні, варто знати про людей з бойовим досвідом? Чи важко вам було адаптуватись після фронту?
Ігор Гордійчук: Ні, мені легко було повернутись життя, зі мною весь час була дружина, друзі; рік на реабілітації в Америці — усе це спонукало до того, щоб швидко повернутись.
Василь Шандро: У ЗМІ часто з’являються заголовки типу: “Учасник АТО зробив щось-там”. Ми акцентуємо на статусі цих людей, тобто так чи інакше говоримо про адаптацію після фронту. Відбувається вона по-різному, але чи критична це проблема?
Ігор Гордійчук: Ні, не критична. Це скоріше винятки. Відхилення є і в людей, які до АТО не мають ніякого відношення. Справжній АТО-шник буде взірцем для інших. А деякі — як були бандюками, так бандюками й залишились.
Василь Шандро: Що б ви на завершення сказали українцям, яких війна не зачепила безпосередньо?
Ігор Гордійчук: Треба просто вірити, що перемога буде за нами. 100%. Просто це займе трохи часу. Треба пробуджувати свідомість. Добре, що в Києві є ви; а в Миколаєві, Одесі, Запоріжжі, Херсоні — ще непочатий край роботи. Чим швидше набереться стала критична маса — тим швидше ми здобудемо перемогу.