«Громадське радіо»
Ірина Славінська: Про що ваша книга?
Марк Лівін: Книга має три рівні читання. Найпростіший — сюжетний: десятирічний хлопчик вперше приїздить на літо до бабусі і дідуся, не розуміючи, чому раптом батьки його до них відправили. І на фоні цієї історії відбуваються його пригоди. Саме ті, які відбувались с кожним з нас у дитинстві: велосипеди, халабуди, малинова зупа, футбол тощо. Це найпростіший рівень для аудиторії дітей 12-ти років.
Другий рівень читання — для дорослого читача який, занурюючись в цю історію та пригоди хлопчика, згадує себе у дитинстві.
Третій рівень — тема розлучення батьків. Стає зрозуміло, чому цього хлопчика, власне, батьки і відправили до бабусі і дідуся. І в той момент, коли відбувається усвідомлення проблеми, герой починає дорослішати. Він навіть намагається через свій дитячий розум пояснити батькам, чому так в них сталося. В цьому аспекті найважче було залишити читачеві свободу, щоб він підняв для себе питання шлюбу та його значення.
Лариса Денисенко: В книзі є моменти автобіографії? Чи тобі було важливо донести якісь інші речі?
Марк Лівін: Мені було важливо, щоб читач впізнав себе в цих історіях дитячих пригод. Звісно, що текст — автобіографічний в елементах: в моєму житті теж були халабуди, які ми будували з каменем і деревом замість повноцінної брами. Але сказати, що я списував події з себе з себе, не можу.
Лариса Денисенко: Джон Ірвінг говорить про гру з пам’яттю, про те, що вона є дуже короткою і вибірковою. Наскільки тобі було просто увійти в пам’ять 10-ти річної дитини, щоб відчувати правдивість цього відтворення?
Марк Лівін: Важко було обновитись з точки зору відсутності всієї тієї інформації, якою я як дорослий володію, і подивитись на це з іншими сенсами і розуміннями. Тому я писав раз на тиждень, 6 днів виношував ідею, а один день писав і максимально занурювався в ситуацію.
Ірина Славінська: «Бабине літо» написана наївною і простакуватою мовою від імені дитини. Чому така стилістика, адже книжка для дорослого читача?
Марк Лівін: Я хотів поговорити зі своїми однолітками. Хоча видавець позиціонував цю книгу, як дитячу, я завідомо розумів, що для дітей вона купуватись не буде. Іронія цієї книги в тому, що вона мала дорослу частину, в якій дорослий герой стикається з проблемами, які апелюють до дитинства. І в дитячий частині він намагається з ними розібратись. Але, коли ми з редактором пані Світланою Скляр почали обговорювати текст, то зрозуміли, що одне заперечує інше, і вирішили залишити тільки дитячу частину.
Оскільки я персона соціальних мереж, мені взагалі близька простота мовлення.
Лариса Денисенко: Ви вже проїхались регіонами. Чи відчули ви в питаннях читачів відмінності регіонального дитинства? Чи були ті, хто не знає, що таке халабуда?
Марк Лівін: Про халабуду знають у всіх регіонах. Не знають, наприклад, що таке «сиромудрість» і «малинова зупа».