Хто нападає на українських журналістів?

20 липня було вчинено вбивство журналіста Павла Шеремета. Про безпеку журналістів та інструменти захисту від тиску у студії «Громадського радіо» розповідає юрист розвитку Інституту регіональної преси Олександр Бурмагін.

Андрій Куликов: На журналістів тиснуть і, очевидно, коли інші засоби і форми тиску не дають результатів, з метою залякування організовуються такі вбивства. Наскільки часто вам як юристу Інституту розвитку регіональної преси доводиться зіштовхуватись із випадками інших видів тиску на журналістів?

Олександр Бурмагін: Час від часу це трапляється, хоча після Революції гідності інтенсивність дещо зменшилась. Пік такого тиску і застосування адміністративного ресурсу і правоохоронного системи проти ЗМІ та журналістів якраз припав на ці події. Коли прокуратура вимагала на підставі листів надавати відеоматеріали, відзняті з Майдану, коли хулігани нібито нападали на вулиці на журналістів і так далі.

На сьогодні таких явних проявів фізичного впливу або цензури не спостерігається. Проте все одно питання безпеки в аспектах фізичної та юридичної безпеки  завжди буде актуальним для медіа і журналістів.

Наталя Соколенко: Мушу з вами не погодитися. Статистика нападів і перешкоджання роботі журналістів зменшилась лише порівняно із 2013-12014 роками, коли до складної ситуації, яка була, додалася революція та війна. Згідно з статистикою Інституту масової інформації, за 2015 рік трапилося 310 випадків нападів і перешкоджання журналістській діяльності.і дуже мало розслідується. А тенденція 2016 року взагалі вражаюча: на журналістів все частіше стали нападати не чиновники, силовики чи інші органи влади, а пересічні громадяни. Експерти припускають, що це сталось через безкарність.

Олександр Бурмагін: Це питання застосування 171 статті Кримінального кодексу України, яка вже давно існує, але є мертвою, як кажуть юристи, тобто не застосовується в практиці. Ця проблема є актуальною до цих пір, оскільки ця стаття передбачає саме кримінальну відповідальність за перешкоджання кримінальній діяльності: від заборони проведення зйомки до застосування фізичного впливу на людину.

Як свідчить наш досвід слідчі, на жаль, не хочуть, а інколи не можуть через брак фаховості застосувати цю статтю.

При атаці на журналіста, простіше застосувати статтю «дрібне хуліганство» або «дрібні фізичні пошкодження», а не застосовувати 171 статтю.

Зазвичай вони гальмують з проблемами отримання відповідей на питання: хто такий журналіст, і чи був він при виконанні своїх службових обов’язків.

Андрій Куликов: А хто є журналістом?

Олександр Бурмагін: Є достатньо чітке визначення у нашому законодавстві. Це людина, яка має редакційне посвідчення і працює в штаті або поза штатом, або людина, яка має посвідчення професійних об’єднань журналістів. На сьогодні це Національна спілка журналістів і Незалежна медіа профспілка.

Андрій Куликов: Часто до Національної спілки журналістів приймають різноманітних авторів публікацій, за яких часто-густо пишуть журналісти. Крім того, журналістське посвідчення або посвідчення члена спілки може мати людина, яка насправді журналістом не є. та й виписати посвідчення людині, яка працює поза штатом насправді не так важко. Як це перевірити?

Олександр Бурмагін: Це є ще одна побічна проблема з введенням єдиної прес-карти і механізмом контролю за доступом до професії. Ця проблема зараз обговорюється. Проте по 171 статті питання саме до якості роботи слідчих.

Наталя Соколенко: Експерти Інституту масової комунікації висловили своє припущення, що справа не лише у статті, просто реформа поліції, яка відбувається ще не дала ніяких результатів і просто слідчі не хочуть взагалі нічого розслідувати.

Олександр Бурмагін: На сьогодні у нас правових інструментів на реагування на такі атаки достатньо. У Кримінальному кодексі минулого року навіть ввели спеціальну статтю за замах на вбивство або вбивство журналіста, фактично прирівнявши злочин проти журналіста до замаху на держслужбовця вищого рівня. Тобто інструменти всі ці є, але як завжди в Україні строгість закону нівелюється його виконанням. Ця проблема зараз є однією з найголовніших.

Наталя Соколенко: Що можуть робити наші колеги, зокрема на місцях, і чому нічого не роблять?

Олександр Бурмагін: Тут комплексна проблема. Окрім відсутності злагоджених дій і цехової підтримки є ще проблема, наприклад, відсутності грошей на якісні ефективні юридичні послуги. Взагалі немає якоїсь спланованої кампанії у цих справах, для того щоб вирішити цю проблему.Всі знають про неї знають у вищих щаблях МВС, але не у районних та міських відділках. Щоб вплинути на цю ситуацію, мають бути системні злагоджені дії кількох секторів: громадського (неурядового), юридичного та безпосередньо ЗМІ. Можливо, необхідно просто створити базу таких випадків, і контролювати їх.

Наталя Соколенко: А як щодо політичної культури регіонального місцевого рівнів? Є якийсь рух на зустріч журналістам?

Олександр Бурмагін: По регіонам ситуація різна. Все залежить очільника. Проте звернення, які ми отримуємо з різних регіонів, говорять практично про відсутність такої культури. Це можна навіть відчути по питаннях доступу до публічної інформації.

Відмови,які ми вивчаємо, свідчать про те, що місцеві керівники працюють по старій радянській схемі: ми краще не дамо інформацію, аби чого не трапилось.

Андрій Куликов: Яка відписка вам запам’яталася найбільше?

Олександр Бурмагін: Я навіть сьогодні читав таку відписку. Ми запрошували у Полтавській обласній державній адміністрації договори з відповідними додатками на перевезення матеріалів комунальними структурами, щоб вивчити, хто виграв тендер, і на яких умовах вони працюють. Відповідь була така: стаття Закону про інформацію, що така інформація конфіденційною, потім рішення Конституційного суду, що взагалі стосується персональних даних і потім 4 статті Кримінально процесуального кодексу, які регулюють тимчасовий доступ до речей документу в кримінальному впровадженню.

Андрій Куликов: А яка відповідь вам запам’яталася як взірець справжньої ділової відповіді?

Олександр Бурмагін: Це виключні випадки, коли відповідь надається з урахуванням трискладового тесту, коли розпорядник інформації аналізує не тільки формальні ознаки(обмежена чи відкрита інформація), а й є суспільну значимість. Але за мої декілька років роботи таких відповідей було лише дві.