Оксана Форостина: Масштаб постаті Кривенка для мене став зрозумілим у 2001-2002 р.. Його не можна було назвати класичним журналістом ― він швидше був медіаменеджером та ідеологом.
Мій текст про Кривенка вперше був опублікований у «Дзеркалі тижня» серпні 2016 р.. Це був набір портретів до 25-річчя Незалежності України.
Думаю, Кривенко для мого покоління ― на кінець 90-х ― був постаттю певною мірою іконічною, хоча я не можу пригадати за собою надмірного пієтету ― мабуть, це не можна порівнювати з тим спектром відчуттів, які були у його покоління до шістдесятників.
Євген Павлюковський: Чи відчувається наслідування прикладу Кривенка у наступних поколіннях журналістів, які виросли на його матеріалах?
Оксана Форостина: Те, що об’єднує кілька поколінь журналістів ― це не тексти, це радше інтонація. Ми часто говоримо про те, що українська мова починалася з бурлеску, пародії, але ця епохальна річ, яку приніс Кривенко у мову ― іронія (це не про художню літературу, а мову медіа).
До того українська публіцистика була дуже пафосна, а Кривенко був іншим полюсом.
Юрій Макаров: Є ще два важливих моменти. Перший ― особистий шарм. При тому, що Сашко не справляв враження світської людини, у мене збереглося фото: він у смокінгу з метеликом, і вираз обличчя, як у Джеймса Бонда, який носить костюм, але з такою підкресленою зневагою. Іронія і самоіронія, яка відчувалася у його текстах, органічно виходила з його фізики.
Другий момент ― він справляв враження неквапної, розважливої і неагресивної людини. Це входило в суперечність з його надзвичайно активною позицією як журналіста і громадського діяча.
У нього були невеличкі невдалі спроби попрацювати всередині політики, де він був як таран. Це створювало сильний контраст між розважливим, симпатичним, самоіронічним, несвітським ― і справою, де він був залізним.
Ми всі перебуваємо під впливом Кривенка, тому що він був засновником і лідером «Громадського радіо». І не можу не згадати про журнал «ПІК». Вік журналістики короткий, для тих, хто у ті часи не читав «ПІК», це архів. А тоді не знаю, яке ще видання могло мати такий вплив на соціально-політичну ситуацію і політику.
Засновник і власник цього видання Зиновій Кулик казав, що «через вас, паскуди, я працюю печінкою». Вони писали матеріали в таких інтонаціях, як не писав більше ніхто в Україні.
Вони різали правду-матку, а потім Кулик мав брати пляшку віскі і йти миритися з тим, кого вони зачепили. Але жодної внутрішньої цензури у них не було.
Василь Шандро: Що таке громадянська позиція у журналістиці 90-х?
Юрій Макаров: Це піонерний період, коли все робилося вперше. Тоді не йшлося про те, щоб наслідувати якісь стандарти. Для того покоління важливіше було знайти свій власний голос, відірватися від газети «Правда», від страшенного пафосу і надриву української пострадянської публіцистики.
Це те, що Микола Вересень називає «закатували неньку», коли все починається із слів: «Україно!». І далі ви можете здогадатися, про що йтиметься далі ― а насправді, це вже й не має значення.
Також те покоління прагнуло звільнитися від інтонацій, що панували в російській пострадянській пресі ― стьоб, який страшенно всім подобався, і який потім виродився у те, що сьогодні панує в російській пресі. Це стьоб, у підкладці якого була відсутність системи координат, тобто етосу в цілому.
Він цього всього треба було відштовхнутися і знайти свій голос.
Євген Павлюковський: Як складався львівський період життя Олександра Кривенка і що спонукало його переїхати до Києва?
Оксана Форостина: За відголосками у наступні роки, можу припустити, що зі Львова його виштовхнула маргіналізація цього міста. На свій від’їзд до Києва Олександр Кривенко і Володимир Павлів зробити перформенс «Прощання з провінцією».
Це був час початку хвилі міграції зі Львова до Києва, і в випадку Кривенка це був і переїзд у політику: він поїхав працювати у команді тодішнього прем’єра Лазаренка, що було певною мірою компромісом.
Він як постать пропустив через себе усі болі, компроміси і спокуси свого цеху 90-х ― початку 2000-х.
Юрій Макаров: Показовою є історія Кривенка і Піховшека. Вони замінили один одного в одному кабінеті. Олександр Ткаченко, відомий медіаменеджер, заснував ТСН (1+1), потім пішов генеральним продюсером на Новий канал, і замість нього прийшов Кривенко. Коли почався тиск з Банкової на «плюси», Кучма і його оточення щиро ненавиділи Службу новин «плюсів».
Коли з’ясувалося, що не вдається цьому тиску ефективно опиратися, Кривенко без жодного галасу і жестів забрав свої речі і пішов. На його місце прийшов Славко Піховшек, і ТСН відразу стала іншою.
Це було його ставленням до компромісу: компроміс можливий до певної межі, а далі ― стінка, і після неї жодного міліметра.
Василь Шандро: Чи є ще запит на іронію у журналістиці, чи вона себе вичерпала?
Юрій Макаров: Ми як споживачі інформації вимагаємо правди. Журналісти цю правду подають під різними соусами. А іронія ― це наступний пласт, це аналітика, і авторська, і читацька.
Оксана Форостина: Змінилося сприйняття тексту, з’явилося кілька поколінь, які думають зовсім по-іншому. Взірці журналістики були у Москві, а покоління, яке б читало зранку The New York Times, просто не існувало.
Василь Шандро: В інтерв’ю Євген Глібовицький каже, що Кривенко був із першого «покоління людей, для яких свобода була цінністю і які дуже серйозно вірили у свободу. Я думаю, у тому середовищі залишились одиниці тих, хто вірить у цю свободу і зараз».
Чи змінилося за цей час уявлення про свободу?
Юрій Макаров: Я б не оцінював так критично людей, що пройшли таку школу і таку велику дистанцію. Ті, хто були внутрішньо вільні, зберегли цю свободу. Хто вдавав свободу ― реалізував її брак.
А сьогодні свобода як повітря, ми її не помічаємо. Щоб повною мірою її оцінити, потрібно було добряче пожити за умов, коли за анекдот можна було як мінімум позбутися роботи.