«Громадське радіо»
Євгенія Моляр: Наша виставка — результат досліджень, що таке декомунізація. Ми почали із Вінниці, працювали у різних регіонах. У цій виставці ми покажемо, чи є ця декомунізація тим, чим її вважають, чи лише маскуванням появи нової директивної ідеології.
Володимир Воротньов: Деякі люди підходять до цього дуже теоретично, а художники мають більш ефективний підхід. Багато із них налаштовані опозиційно до цих процесів, тому що це запізнілий фарс.
Андрій Сайчук: Навіть у Верховній Раді є твори мистецтва, на які дивишся — око тішиться, а з іншого боку, це совок совком. Як із цим бути?
Євгенія Моляр: Вся радянська культурна спадщина — пласт для досліджень не так страшної тоталітарної ідеології, як того, як жили тоді люди. Один із підходів, як це можна зробити — через дослідження особистостей. Наприклад, художники-шістдесятники робили колосальні ідеологічні мистецькі об’єкти, які показували їхню позицію. Якщо більше звернути увагу на особистісні прояви, ми можемо переосмислити той час по-новому, нічого не руйнуючи і не забороняючи.
Ірина Славінська: З якими дослідженнями художників можна буде ознайомитися на вашій виставці?
Євгенія Моляр: Є теоретичні дослідження — наприклад, як декомунізація впливатиме на свободу художника, адже у законі передбачена кримінальна відповідальність за пропаганду комуністичної символіки, а чіткого визначення пропаганди і того, що можна і що не можна, немає. Є більш емоційні творчі рефлекції до зміни пам’яті, до того, як це все переживає суспільство. Є іронічні нариси того, як все це виглядає збоку.
Коли ми шукали місце під вистаку, то мали розмову із директором Українського інституту науково-технічної експертизи та інформації. Він в описі нашої події зачепився за фразу, що учасники виставки вважають декомунізаційні процеси викидом популізму і свавіллям з боку влади і запитав, як ми збираємося критикувати державу на території державної установи. Тоді ми пояснили, що нам важливо провести виставку у приміщенні, яке є архітектурною спадщиною радянського часу. Він страшенно перелякався і показав документ, що з об’єкта знято пам’яткоохоронний статус. В Інтернеті можна побачити плани забудови навколо цієї споруди. В рамках виставки ми хочемо звернути на увагу на цей процес. Як те, що було надбанням архітектури, перестало ним бути?
Володимир Воротньов: Виставки, присвячені архітекторам 70-80-х років, були не тільки в Києві, але й у Стамбулі, Відні, тобто ця архітектура має певну вагу і значення. Але часом бувають конфлікти, тому що на папері вони можуть не мати жодної цінності.
Ірина Славінська: Що ви представляєте на цій виставці?
Володимир Воротньов: У мене буде візуально-текстуальна робота — фотографія, текст та інсталяція, присвячена згортанню культурного простору. У радянські часи під культуру тратилось величезні площі та енергія, а з переходом до іншого — сучасного — режиму ці простори почали згортатися і функціонують у виключно комерційному ключі. Звісно, воно все було про людське око. Я не ностальгую за цим часом, але мене зацікавила абсолютна комерціалізація всього, втрата естетично-просвітницьких функцій.
Ірина Славінська: На які результати виставки ви очікуєте?
Євгенія Моляр: Ми прагнемо актуалізувати суспільний діалог навколо цієї теми. Лейт-мотивом нашої роботи є суспільні простори, ми хочемо зрозуміти, як вони перетворюються в процесі декомунізації. Колишні місця для «зустрічей влади та народу» повинні стати саме місцями для народу. Ми будемо опрацьовувати ці теми у різних регіонах і надалі.
Володимир Воротньов: Мені хочеться маніфестувати таку позицію, що народ сам розбереться зі своїм візуальним фоном. Верховна Рада сама по собі є радянська і мала б підпадати під цей закон, а вони могли б переїхати, наприклад, у Будинок вчителя, де був парламент УНР. Людей насправді цікавить курс долара, а не курс Леніна.