«Громадське радіо»
Дмитро Щебетюк повернувся із кілометрової пробіжки до Дня олімпійського бігу. Він та Марго Гонтар, співзасновники ініціативи «Доступно.UA», розповідають про те, як змінюється ставлення до людей у візках протягом останнього часу.
Василь Шандро: Наскільки часто є подібні акції і яка їх мета для вас особисто?
Дмитро Щебетюк: Саме така акція проводиться раз у рік. Для мене мета — повеселитися. Мене запросила подруга, яка дуже хотіла побігти. І сьогодні зранку ми змотивували одне одного: я подзвонив їй: ну що, їдемо? — ну їдемо. А потім виявилось, що ми обоє не хотіли їхати.
Василь Шандро: Про ініціативу «Доступно.UA» ви десь півроку тому розповідали у нашій студії. Нагадайте, що це за ініціатива, і розкажіть, що змінилося з того часу?
Марго Гонтар: Ініціатива стосується того, щоб зробити міський простір доступним для всіх людей.
Дмитро Щебетюк: І показати людям, що попри те, що є перешкоди, їх можна подолати.
Марго Гонтар: Діма це і робить своїм прикладом. Трошки пізніше ми почали знімати відео про лайфхаки для людей на колясках.
Дмитро Щебетюк: Наприклад, ми показуємо, як відбуваються подорожі у потягах, навіть якщо там немає спеціальних вагонів.
Тетяна Трощинська: Однією із перешкод може бути те, що ми не звикли просити про допомогу. Як себе перебороти?
Дмитро Щебетюк: Багато людей самі пропонують допомогу. Останній раз, коли я був у Чернівцях і мені потрібно було у центр, я запитав, чи їде туди тролейбус. Мені сказали, що їде, але там було багато людей. А хлопці кажуть: ні, та ми зараз усіх посунемо і тебе занесем. Я кажу: та ні, не треба. І розумію, що я вже у тролейбусі.
З часом розумієш, що хочеш чи не хочеш, але якщо тобі треба кудись дістатися, то доведеться попросити про допомогу.
Марго Гонтар: Те, що ми робимо зараз — тимчасові речі, але основна річ, яку ми робимо — моніторинг доступності публічних місць, щоб далі іти на контакт із власниками, щоб іти на якісь прості зміни — наприклад, коли є три сходинки, і це недоступно, але це можна змінити одним пандусом.
Це потребує часу, але якісь повільні зміни відбуваються.
Дмитро Щебетюк: Ми також мотивуємо інших людей ходити у ті заклади і тим самим мотивувати власників до певних змін. Ми не вимагаємо, а показуємо, щоб люди самі розуміли, що це потрібно.
Марго Гонтар: Основний момент полягає у тому, що людей на візках практично не бачать, і тому, зокрема, власники закладів не розуміють, нащо робити ці зміни й адаптувати щось, якщо ці люди не є їхніми клієнтами.
Василь Шандро: Наскільки важко переборювати ментальні, а не фізичні бар’єри?
Марго Гонтар: Я бачу певне тяжіння показувати це з жалісливого ракурсу, де один з епічних моментів — коли журналісти показують, як людині на візку важко спускатися по сходах, при тому що поруч є пандус.
Дмитро Щебетюк: Кожній людині своя травма найважча. Більшість людей на інвалідному візку почуваються невпевнено, і це відчувають інші люди і починають їх жаліти. Для мене теж після травми було важко кудись вийти — і фізично, і психологічно.
Раніше було таке, що хтось хотів, щоб його спустили у метро, а люди проходили повз і давали гроші. Знайома розказувала, що пила у переході каву, а їй туди кидали дріб’язок. Але зараз із цим стає краще.
Василь Шандро: Що вам вдалося зробити у спорті, коли, здавалося б, опускаються руки?
Дмитро Щебетюк: Я майстер спорту із плавання, багаторазовий призер і чемпіон України із плавання, по стрільбі із лука я в резерві української паралімпійської збірної, по боулінгу випадково на відкритому чемпіонаті Азербайджану здобув бронзу, і музикант.