ГО «Побратими»
До того ж, потрібно працювати над формуванням правильного образу ветерана, вважає волонтерка.
Тетяна Трощинська: Чи потрібно нам думати про те, як спілкуватися із ветеранами?
Івона Костина: Обов’язково. Не можна віддавати таку важливу річ як побудову образу на поталу суспільству. Ми росли на історіях ІІ Світової війни і звикли бачити ветеранів 90-річними дідусями із дуже великою кількістю медалей.
Але зараз ветеранам від 20 до 75 років, це люди, для яких військовий досвід є лише частиною життєвого, і попереду у них ще життя. Люди часто уникають слова «ветеран», хоча за законом, вони прирівняні до ветеранів-афганців та ІІ Світової.
Тетяна Трощинська: Тобто у слові «ветеран» закладена певна повага?
Івона Костина: По-перше, це соціальне визнання вчинку. Марку героя пронести через усе життя дуже складно, а слово «ветеран» означає визнання героїчного вчинку.
Ми почали займатися побудовою образу ветерана у суспільстві через те, що почали аналізувати інтерв’ю, які давали журналістам. Читаючи матеріал, ми не знаходили там ні себе, ні ветерана, а суб’єктивне бачення журналіста.
Було багато сказано про жахливі психологічний стан, депресію, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), а про самого ветерана — дуже мало. Хоча такий діагноз як ПТСР може поставити лише психіатр.
Василь Шандро: Наскільки адекватно суспільство сприймає тих людей, які беруть участь у бойових діях?
Івона Костина: Не велося ніякої роботи по створенню їх образу. Той образ, який зараз існує, є більше негативним. Об’єктивність базується на поінформованості. Якщо ви подивитесь по пошуку Гугл, ви побачите дуже негативну картину.
Працює пропаганда, видаються статті, переважно не на українських сайтах, про ветеранів АТО у дуже негативному тоні. Їх на противагу видається дуже мало позитивних матеріалів.
У 2014 році, коли почалася війна, ми не були готові. І на тій хвилі волонтерства ми спочатку зробили образ бідних-нещасних хлопчиків, але потім вибудувався правильний образ мужнього чоловіка, який захищає країну.
Зараз ми сприймаємо військових на фронті як героїв, як еталон, але коли вони повертаються, у нас є певне упередження — це загроза, небезпека. Але це далеко від реальності.
Був випадок, коли ветеран АТО наздогнав крадія і відібрав вкрадене і повернув власнику, звісно, нанісши певні тілесні ушкодження, тому що крадій опирався, щоб не потрапити до поліції. Журналісти відмовлялися висвітлювати цей випадок у подальшому через реакцію ветерана.
Хоча якби це була цивільна людина, про це писали б зовсім по-іншому — що це здорова і правильна реакція. А оскільки це був ветеран, це списали на неадекватну реакцію.
Ветеран — це соціальний статус, якого людина не може позбутися, навіть якби дуже хотіла. Це не студентське братство, яке дає певний кодекс і з якого можна вийти.
Тетяна Трощинська: Часто є полярне сприйняття військових — «що ми будемо робити, коли вони всі повернуться» або «наші хлопчики». Це не є наслідком відчуття провини, що самі ці люди не перебувають в АТО?
Івона Костина: Є відчуття вини, відчуття виключеності з «тусовки». Але жалісливий образ не залишає місця для гідності, поваги. Жаліючи людину, ми вважаємо, що ми є кращими за неї, можемо їй допомогти. Я не можу комусь допомогти, але я можу надати підтримку, зважаючи на доступні мені ресурси.
І вже ці два прості слова — допомога і підтримка — одразу змінюють ставлення до ситуації.
Василь Шандро: Розкажіть про лекції, які ви будете проводити у Києві.
Івона Костина: 29 червня о 14.00 в Національній спілці журналістів України відбудеться лекція про термінологію, про сучасний і про бажаний образ, про ті питання, які не варто ставити ветеранові під час інтерв’ю.
Для прикладу, одному моєму другові, який відкрито говорить про те, що у нього посттравматичний стресовий розлад, журналісти сказали: а ти такий нормальний на вигляд.
Будемо говорити про саморегуляцію — під час спілкування з ветераном ви можете почути відверті історії, і буває важко продовжити роботу.