Фото: Громадське радіо
Гостя ефіру — художниця Оксана Чепелик.
Василь Шандро: Довгий час у Києві триває проект «FLASHBACK. Українське медіа-мистецтво 1990-х», де ви і ваші колеги представили не дуже відомі роботи для великої публіки.
Оксана Чепелик: Можливо, маловідомі, тому що пройшов певний час — понад 20 років. Виросло нове покоління, незнайоме з тим, що відбувалося в 90-і роки, ще й тому, що медіа-мистцтво, відеомистецтво відійшло в нашій країні на маргінеси. Україна не спромоглася створити власну мистецьку інфраструктуру, яка б опікувалася різними жанрами, підтримувала б різні технології, надавала б майданчики для презентацій, можливо, бюджети для продакшену. Інші країни навчилися музеєфікувати ці роботи, щоб цей жанр теж був залучений до культуротворення країни. Виходить, що є певна тяглість.
В 90-і роки медіа-мистецтво, відеомистецтво буяло. 90-і на той час були шалено цікавими, тому що у нас з’явилася свобода, нові можливості. Було шалене зацікавлення. Нові технології, які з’являлися, цікавили всіх. Аби зняти відео, потрібно було, щоб до рук потрапила камера. Зараз вона в кожного в кишені лежить в телефоні, а тоді отримати камеру — це цілий проект. Ти мав бути готовий створити твір за півгодини, якщо тобі до рук потрапить камера. Термін «фільм-концепт» був напрацьований Любомиром Гасейко — це кінознавець з Парижа. Він позначив ці фільми, які були створені в такій технології, як фільми-концепти.
90-і на той час були шалено цікавими, тому що у нас з’явилася свобода, нові можливості
Василь Шандро: Про що говорили художники в 90-х?
Оксана Чепелик: Спектри були досить широкі. Намагалися сказати прощальне слово Радянському Союзу. Були якісь речі, які збиткувалися з цього. Розвернулися до тіла, до сексуальності. Мій проект, який демонструється зараз в Арсеналі, є інсталяцією з назвою «Очевидна невідворотність». Вона стосується першого сексуального досвіду. Я знімала це відео в Україні і в Америці. Це дві проекції одна навпроти іншої. Це перетворилося на такий культурологічний зріз, соціальний зріз, тому що були якісь табуйовані речі. Я не змогла отримати жодного інтерв’ю від людей старшого віку в Україні, а американці йшли на це, вони робили це не тільки тому, що полюбляють про це говорити, часом вони сприймали це як свій обов’язок. Можна сказати, що цей проект на 20 років випередив флешмоб #янебоюсьсказати.
Не можу сказати, що це були пошуки ідентичності. І це мене турбує. Я вважаю, що ця виставка актуальна сьогодні й тому, тому що ми маємо розбиратися, з чим ми не впоралися в 90-і.
Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.