Мені завжди цікаво, яким мій спектакль є у голові глядача — режисерка uzahvati про імерсивні вистави

Імерсивний театр, чули про такий? Якби вас запросили на виставу, на якій глядачами і дійовими особами були б тільки двоє?

Ведучі

Анастасія Багаліка

Гостi

Поліна Брайченко

Мені завжди цікаво, яким мій спектакль є у голові глядача — режисерка uzahvati про імерсивні вистави
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/09/hr-hh-20-09-10_braichenko.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/09/hr-hh-20-09-10_braichenko.mp3
Мені завжди цікаво, яким мій спектакль є у голові глядача — режисерка uzahvati про імерсивні вистави
0:00
/
0:00

Про таку виставу ми говорили з режисеркою команди uzahvati Поліною Брайченко.

Поліна Брайченко: Команді uzahvati й нашому першому спектаклю — 4 роки. Його вже відвідали близько 12 тисяч людей. Формат, яким ми займаємось — імерсивний, від слова immersive — занурення. Головна його особливість або відмінність у тому, що ти стаєш не просто глядачем, а учасником і співавтором тієї історії, у якій береш участь.

Ми працюємо поза театральними просторами. Те місце, куди потрапляє глядач, стає для нього певним місцем дій і робить співавтором сюжету, який пропонує вистава.

Вистава несе якусь одну тему, над якою ми розмірковуємо. Ці роздуми мають ракурси згідно з тими місцями, куди глядач потрапляє. Це дійсно дуже індивідуально і дуже круто, що герой вистави розмірковує на тему часу у виставі «Час», але людина має свої власні асоціації — припустимо, в метро чи у дворику, чи на вулиці. Тема вистави накладається на його особистий життєвий досвід, тому що це звичні для нього обставини. Народжується синергія між тим, що я кажу в спектаклі, і тим, що глядач розуміє, відчуває. Кожен глядач розуміє щось своє.

Анастасія Багаліка: Ми звикли думати так, що театр нас чомусь вчить. У цьому випадку теж?

Поліна Брайченко: Ні, тут побудована драматургія не так, щоби формувати повчальний меседж або передавати меседж автора, а щоб створювати пропоновані обставини, формувати привід, робити ракурси, теми. Якісь речі ми як автори стверджуємо, але прямо таки повчальної функції вистава не несе. Глядачі часто діляться із нами враженнями у соціальних мережах і з того, як вони тлумачать історію, я розумію, що вони зчитують її не так, як я її уявляла. Мене це радує.

Спектакль має сценарій, сценарій має певний сюжет, сценарій проробляється драматургічно. Завдяки тому, що глядач не завжди слухає аудіо, відволікається на якісь події на вулиці, поринає у свої спогади, він дивиться ніби монтовану версію. Коли він видає зворотний зв’язок, мені це дуже цікаво. Мені завжди цікаво, яким мій спектакль виявився в голові того чи іншого глядача.

Анастасія Багаліка: Вистава, який ви запускаєте зараз — про стосунки?

Поліна Брайченко: Так, це вистава STEREO про стосунки між чоловіком та жінкою, для пари. Ця вистава специфічна ще тим, що на нього пара купує один квиток і вони мають бути у стосунках, щоб отримати цей досвід. Якщо вони друзі чи випадкові знайомі — ми не можемо заборонити їм прийти, але це буде зовсім інший досвід. Вся драматургія побудована на тому, що пара у стосунках.

Ми подумали, що вистава для двох — це класне художнє емоційне поле, в яке можна помістити пару, щоби вони там щось своє відчули. Ми досліджуємо людину з точки зору дотику з мистецтвом — наскільки мистецтво здатне пробудити емоційність. Ти раціональний, ти все розумієш, в тебе все добре, в парі свої правила, але щось починає проростати зсередини завдяки образам, які дарує вистава. Це, мабуть, наша мета — не вплинути, не допомогти. Пари, які вже були проводять аналогію з сеансом психотерапевта — тому що це схоже. Але в рамках вистави ми не ставили такої мети і не залучали спеціалістів, щоб проробляти це.
Я називаю цю виставу такою свічкою, яка може пролити світло на якісь деталі, питання, моменти, які затираються у побутовому житті. Це ніяким чином не рупор, не розв’язання питань.

Цій виставі 1,5 роки — від задуму до реалізації. Ми не знали, як до нього підійти, як відгукнеться глядач, яке місце дії обрати. Так чи інакше шлях привів нас до цього рішення — стадіону, місцю дії вистави, до цієї драматургії, яку ми пропонуємо глядачу.

Стадіон та метафора марафону, кола, в якому ми так чи інакше беремо участь, що наше життя циклічне і події в кожної пари різні, але циклічно повторювані. Вже в процесі постановки я зрозуміла, що на міських стадіонах дивовижно вирує життя — діти катаються на самокатах, пари прогулюються, спортсмени. Все це дуже вдало працює, як мені здається.

Пари реагують дуже по різному. Це, мабуть, перша вистава uzahvati, яка викликає діаметрально протилежні відгуки — від неймовірного захвату, який виражається у сльозах до несприйняття.
Я була стурбована — мені цікаво, що відчуває глядач. Я зрозуміла, що коли так протилежно розходяться ці відгуки, то це просто новий досвід і не завжди людина знає як на нього реагувати.

Анастасія Багаліка: Чи важко писався сценарій?

Поліна Брайченко: Це було дуже важко — як вгадати. Ми знайшли такий прийом, вважаю що єдино можливий у цій темі — ми записали інтерв’ю у 70 людей — 35 пар, ми інтерв’ювали їх окремо один від одного, ставлячи питання, які нас цікавлять в рамках вистави. Ці матеріали лягли в основу сценарію.

Анастасія Багаліка: Чи будуть ще для двох вистави, можливо не про стосунки у парі? У форматі «двоє» є багато різних стосунків.

Поліна Брайченко: Ми думаємо про виставу для однієї людини. Це дуже цінно для нас — після вистави для двох.

У виставі для двох STEREO основний меседж — коли два незалежні сигнали зливаються в єдине, вони утворюють стерео. Дуже багато сенсів направлено на моносингал, відштовхуючись від цієї теми хотілося б порозмірковувати — що, якщо людина приходить одна на виставу в якесь громадське місце.

Повну розмову слухайте в аудіофайлі

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS