Ірина Славінська: Розкажіть детальніше про конкурс і історію, яку описали в тексті.
Лариса Денисенко: Конкурс запровадила німецька фундація «Пам’ять, відповідальність і майбутнє». Одна з основних умову часті – документальне відтворення.
Мій текст – це художня обробка історії, яка стосується бабусі Тетяни Трощинської Ліди.
Тетяна Трощинська: Моя бабуся Ліда Ониськівна Гук все своє життя працювала вчителькою у селі Криві Коліна на Черкащині. У історії, яку Лариса написала для конкурсу, більше говориться про ту частину історії її життя, коли вона була остарбайтеркою.
Бабуся володіла умінням говорити про складні речі і не замовчувати правду у тоталітарному, радянському селі. Її історія перебування в Австрії унікальна тим, що вона потрапила до людей. Її господиню звали Інґрід. Бабуся все життя зберігала фотографію тієї жінки з її дітьми у своєму альбомі. Зберігала, бо вони ставилися до неї по-людськи. Через те, що вона була учителькою, її не заставляли працювати біля худоби, вона була хатньою робітницею. Мала там свій простір для людської гідності: окрема кімната, графік роботи, визначені вільні години, визначені години для молитви.
Любомир Ференс: На скільки важливо пам’ятати ці історії і описувати їх художньо?
Лариса Денисенко: Допоки ми будемо називати імена тих, хто вже не з нами, людей, які для нас щось значили, доти вони будуть продовжувати жити.
Часто, коли ми ще маленькі, то взагалі не знаємо про що можемо питати у бабусі, дідуся. Вони такі звичні для нас. Дитині складно уявити, що її баба і дід були молодили, жили своє щасливе, інколи нещасливе, життя. Старим же людям видається, що вони вже дожили до того віку, що навряд комусь буде цікаво чим вони жили раніше у час своєї молодості. І от так створюється вакуум і непроговореність. Література для того, аби стимулювати цю розмову, розкривати ці діалоги. Важливо: бабуся Ліда говорила про те, що її врятувала вища освіта, врятувало те, що вона вчителька.
Повну версію розмови дивіться у доданому відео файлі.