Нова виставка присвячена візуальній спадщині українських шістдесятників, де є місце і живописній спадщині, і архітектурним об’єктам. На думку кураторок, виставки робіт українських шістдесятників свідчить про те, що в Україні бракує єдиного музею сучасного мистецтва. «Цей музей ментально вже відбувся, тепер йому треба надати фізичну форму, і для цього потрібна політична воля, сил активістів тут недостатньо», — зауважує Марія Ланько.
Ольга Балашова каже, що низка робіт вперше «зустрілися» в одному музейному просторі. «Поєднати ці картини в одному просторі навколо кураторських ліній — це була наша ідея, з нею фахівці можуть і не погодитися. Художники-сучасники з різних регіонів могли бути між собою не знайомі — наприклад, ужгородська та київська спільноти були між собою не знайомі, крім кількох винятків. Водночас, з позиції сьогоднішнього дня ми можемо простежити спільні місця — схожі пошуки, схожий колорит, потяг до абстракції, увагу до теми космосу та теми наукового», — пояснює Лізавета Герман.
Лариса Денисенко: Наскільки різнилася техніка в одного майстра для офіційних робіт і неофіційних?
Лізавета Герман: Одна из смысловых линий нашей выставки как раз посвящена совмещению официальной и неофициальной практики, потому что даже те художники, которые работали в подполье или были вынуждены показывать свои работы очень узкому кругу друзей и единомышленников, так или иначе должны были зарабатывать.
В советское время можно было зарабатывать, только будучи членом Союза художников и получая официальные заказы, то есть никакого другого способа не было. Интересно, что наши шестидесятники не работали на территории живописи: тут было бы сложно найти компромисс, живопись была самой зангажированной техникой. В то время книжная иллюстрация, особенно детская, монументально-декоративное искусство давали гораздо больше простора для эксперимента, поэтому одна из частей экспозиции посвящена сравнению официальных и неофициальных работ.
Ірина Славінська: Як дана виставка виглядає в контексті декомунізаційних процесів, які проходять зараз в Україні?
Лізавета Герман: На самом деле это не так просто, как кажется — отказаться от каких-то работ. Например, в работах Валерия Ламаха есть коммунистическая символика в официальных заказах. Этот автор очень важен для истории украинского искусства. И он, по большому счету, не шел на большой компромисс, когда занимался монументальным искусством.
Он находил в этом какой-то смысл и оправдание, это не было насилием над собой, когда он включал какие-то элементы той действительности в свои монументальные работы. Тем не менее, только на этом основании их уничтожать или отказываться добровольно было бы преступлением. Это работы, которые заслуживают быть сохраненными.
0