Петро Мартинюк: Це не було збройне повстання, це фактично, була забастовка, щоб зламати сталінський режим. Кожна зона мала свої комітети для переговорів, туди входили не лише українці, а люди різних національностей.
Найсильнішою нашою зброєю було не вийти на роботу, адже політв’язні працювали на всіх місцевих заводах.
Як тільки ми забастували зразу приїхала до нас московська комісія, питали які у нас вимоги. Був у складі тієї делегації Кузнєцов, перший секретар ЦК Компартії, був перший заступник Берії, був командувач військ МВС Сєров, командуючий ГУЛАГами по Красноярському краю генерал-майор Царьов.
Однією з наших вимог було не закривати бараки на ніч. Будівлі були дерев’яними, всередині горіла буржуйка, якби десь щось загорілося, то всі б вигоріли, бо закривали нас ззовні. Також вимагали збільшити порції їжі і зменшити режим роботи – спочатку ми працювали по 14 годин, потім по 12. Вимагали зняти з спин номери.
Перше, що скомандував Кузнєцов, аби усім в’язням позривали з одягу ці номери, щоб не закривали бараки, перевели ув’язнених на господарський розрахунок. Робили це для того, щоб люди пошвидше приступили до роботи.
Було так, що наших патріотів садили в БУР – тюремка в лагері. А вони бастували і не хотіли звідти виходити. Адміністрація вирішила взяти силою і наслала туди уголовніків з ножами. Але наші хлопці повиламували труби, батереї, там опалення не було, тому використали їх, як зброю.