Міжнародний благодійний фонд «Нове Покоління» – неурядова організація. Мета діяльності Фонду полягає у покращенні життя дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування
Руслана Вжесневська: Фундація працює вже 25 років. Почалося все з того, що ми з чоловіком приїхали в Україну, щоб вдочерити дитину. Побачили, яка скрутна ситуація у дитячих будинках, у будинках малютки. Недостатньо їжі, бракує медикаментів, іграшок, всього бракує. Коли процес удочеріння закінчився, а тривав він 7-8 місяців, і ми з дитиною повернулися в Канаду, то донька зразу опинилася в лікарні, бо була недогодована. В 11 місяців вона важила 7 кг. Для порівняння, моя друга дитина народилася вагою 5 кг. Дитина почала набирати вагу, стало рости волосся, почали рости зубки. після виписки з лікарні все одно щотижня ходили на огляд. І якось лікар сказав мені, що ця дитина виграла лотерею, а що ж буде з тими іншими дітьми, яких я бачила по дитбудинках. Це було, ніби ножем по серцю. І тоді ми заснували наш проект.
Почали розробляти маршрути гуманітарної допомоги. Знайшли компанії, які виготовляли суміші для новонароджених, і вони нам дуже допомагали. Вийшли на фармацевтичні фірми, які надавали нам ліки безкоштовно. Наші маршрути охоплювали всі області України, ми проїжджали ними 2-3 рази на рік.
Влітку одного року ми побачили, що інтернати закриті, а діти в таборах. Поїхали туди подивитися і зрозуміли, що програми, як такої, немає. Вирішили робити літні табори. Збирали дітей з цілої України, возили їх у Ворохту. Загартовували їх до іншого життя, до справжнього. Це почалося у 2006 році. Потім з’явилися зимові табори.
За 25 років ми об’їздили більше, ніж 100 тис дітей по всіх інтернатах. Зараз вже маємо стипендію для випускників.
Я дуже горджуся тим, що перша генерація дітей-сиріт, якими ми опікувалися, стала вихователями другого покоління. І тепер друге покоління допомагає нам виховувати третє.
Цьогорічний наш ходатон почнеться в Києві і згодом продовжиться за 650 км у Ворохті.
Лариса Денисенко: Як він відбуватиметься?
Тетяна Беднарчик: 10 червня о 9:30 ми збираємося на вулиці Костьольній в Києві: наші діти, наші випускники, волонтери, спонсори. Ми символічно проходимо 5 км з Києва і тоді пані Руслана з групою дітей протягом 2-х місяців йтимуть ці 650 км. Щодня вони проходитимуть 15 км. Через кожні три дні матимуть один день на відпочинок. В той день будуть заходити в інтернати, дитбудинки. У Ворохту ми прибуваємо 4 серпня. Там до нас долучаються усі інші учасники табору. разом понад 300 осіб. І разом з пані Русланою і з усіма дітьми будемо святкувати 25 років нашої роботи в Україні.
Наша фундація, наш проект є зв’язком, кроком між інтернатами та реформами. Дітей в інтернатах бути не повинно, не повинно бути сирі взагалі. Колись було дуже багато круглих сиріт. Зараз же 95% дітей – соціальні сироти, тобто у них є мама чи тато, чи обоє, чи бабуся. Чому ці діти мають травмуватися? Мають бути програми, які допомагатимуть батькам знову ставати на ноги. Якщо у батьків є проблеми із залежностями – мають бути реабілітаційні центри. Соціальні сироти мають бути видимими.
Любомир Ференс: Чи існує різниця між круглими сиротами та соціальними сиротами? Є різниця у підходах до праці з дітьми?
Руслана Вжесневська: Круглі сироти – це діти, які взагалі не знали любові батьків. Коли приїжджаєш в інтернат .а там кожна дитина кличе тебе мамою. Діти, які є соціальними сиротами, десь колись якось мали ту любов, хтось колись їх любив, цілував. І в пам’яті вони то мають. І коли їх забирають з тої родини, навіть не зважаючи на те наскільки там може бути зле, все таки то мама, тато.
Повну версію розмови дивіться у доданому відео файлі.