Опинитися по різні боки барикад — драматично: Марічка Бурмака про Кузьму

Говоримо про драматичний поділ однодумців барикадами на різні боки: «Війна іде не між артистами. Чому їх зіштовхнули лобами — ось це питання».

Також говоримо про роботу українських музикантів та їхню (не)присутність у теле- та радіоефірі, а також популярність української музики серед молодої онлайн-аудиторії та відвідувачів клубних концертів.

Лариса Денисенко: Марічко, яким Кузьма залишився у твоїй пам’яті?

Марічка Бурмака: Це непросте питання. Вже рік немає Кузьми і за цей час можна було звертатися до нього у своїй свідомості, ставити йому запитання. Стало зрозумілим, що образ Кузьми — багатовимірний. Він ставив багато запитань, на які зараз й досі шукають відповіді: чи має право політична боротьба втручатися в стосунки між людьми, ламати долі, чи мають люди ставати по різні боки барикад, якщо вони ментально на одному боці?

Лариса Денисенко: А як ти ставилася до його подекуди різких заяв?

Марічка Бурмака: Публічна людина, людина, яку чують, — відповідальна за свої вчинки та слова. Під час революції 2004 року відбувалася ментальна боротьба і опинитися по різні сторони барикад — дуже боляче і драматично. Так само, як і після Революції Гідності, коли пролилася людська кров.

Обставини склалися таким чином, що деякі музиканти вимушено діяли так, а не інакше.  Політична ситуація, поляризуючи світ на чорне і біле, зіштовхнула лобами дуже близьких людей. Пролилася кров за те, щоб відбувалися зміни, реформи. А що ми бачимо сьогодні — що нічого не відбувається. Саме про це казав Кузьма у своїй прес-конференції перед загибеллю. Минув рік, а нічого не змінилося. Люди, які зіштовхнули артистів лобами, на арені і тепер. Тут варто розуміти, що це війна не між артистами, а чому їх помістили по різні сторони барикад — ще питання.

Лариса Денисенко: Багато хто вбачає у загибелі Кузьми політичне замовлення. Ти бачиш у цьому якусь правду? Чому людей це турбує?

Марічка Бурмака: Логіка людей та їх суджень не завжди буває правильною. Якби Кузьму за його життя любили хоча б на четверту частину як зараз, цього, можливо, не сталося б. Я не кажу зараз про замовлення, але великою мірою на цьому позначилася система. Кузьма мав велику кількість концертів, невисокі гонорари, з яких мав платити зарплатню музикантам, утримувати сім’ю та знімати кліпи. Він писав пісні, які абсолютно точно подобаються, однак на філософську їх сторону почали звертати увагу тільки по його смерті.

У таких умовах Кузьма був змушений мотатися від концерту до концерту. В той день він поспішав — дуже швидко їхав поганою дорогою, змучений після концерту. Тому я не думаю, що це було політичне замовлення. За життя Кузьма мав дуже багато працювати, щоб залишатися на плаву, заслуговував давати концерти у Палаці Спорту, однак не був так високо оцінений усіма, як після своєї смерті. Тому сказати, що система аж ніяк не причетна до того, що сталось, я не можу.

Ірина Славінська: Як можна прокоментувати (не)присутність українських музикантів у радіо- , телеефірах?

Марічка Бурмака: Коли мені кажуть, що української музики не вистачає, щоб перекрити українські ефіри, я згадую, як минулого року тільки музикою Кузьми було перекрито добовий ефір декількох радіостанцій. Є дуже багато українських виконавців, які мають право звучати на радіостанціях своєї країни. Зараз бачимо специфіку любові, коли втрачаєш. А варто підтримувати виконавців, які творять сьогодні і зараз, та цінувати їх.

Ірина Славінська: У клубах більшає концертів українських виконавців. Як це можна пояснити?

Марічка Бурмака: Так, тут далеко не все так песимістично. Пов’язано це із тим, що молодь надає перевагу Інтернету, а не телевізору, й тому має можливість, обирати, що їй до вподоби. Так, у групи «Один в каное» немає ефірів взагалі, але на їх концерті в «Атласі» був величезний натовп прихильників: не було місця навіть, щоб повернутися — а клуб це величезний. Про що це свідчить? А про те, що люди, які хочуть почути чи побачити «Один в каное», не шукають їх на телевізійних каналах, а знаходять в Інтернеті та ходять на концерти.