Вона коментує той факт, що коли Музей Східного та Західного мистецтва перейменовували у «Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків» не було такого збурення громадськості: «Я вважаю, що це зумовлено тим, що не було політичних підтекстів цього процесу. Сьогодні, на жаль, ми згадуємо, як «Національний музей російського мистецтва» здобував статус «національного», слідкуємо за тим, як він працює та отримує ордени російського консульства, тому приблизно розуміємо звідки дме вітер».
Проте її дивує, коли самі директори намагаються вирішувати, як називатися музею. «Багато директорів досі вважають, що музей – це їхня вотчина, і свою думку видають за думку колективу».
«Інший музей, який перейменували, — Національний музей «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні». Зараз його назва — Національний музей «Меморіал жертв Голодомору». Таке рішення було прийнято після низки громадських та експертних обговорень. Після судового процесу було юридично доведено злочин геноциду, що стосується 1932-1933 років. Масові голоди 20 – 40-х років є штучними, але юридично «геноцидом» їх не визнано. Це питання часу. Тому перейменування музею унеможливлює будь-яку спекуляцію щодо цієї теми», — пояснює Леся Гасиджак.
Що стосується «Національного музею російського мистецтва», його перейменовувати треба, — каже Леся Гасиджак. А статус «національного» потрібно підтверджувати, він не може бути вічним, вважає вона.