Ініціаторами примирення були поляки та українці, які звернулися до місцевого самоврядування, щоб вшанувати пам’ять загиблих українців, розповідає голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима.
Петро Тима: Є таке село у Підкарпатському воєводстві, називається Піскоровичі. Там мешкає великий відсоток українців. 10 квітня 1945 року польське національне підпілля довершило там злочин вбивства кількасот осіб мирного українського населення, яких підготували до відправлення на Радянську Україну.
Між 1944 і 1946 р. у Польщі у рамках договору з Радянською Україною Польським Комітетом Національного Визволення прийнято рішення, що поляки із Західної України і українці з Польщі будуть виїжджати до своїх країн.
У договорі записано, що це має відбуватися добровільно, але дуже багато людей не захотіло покидати свої рідні землі, і військові та антикомуністичне підпілля намагалися залякувати населення. Також на цьому терені відбувалися українсько-польські сутички ще з 1943-1944 рр..
У цьому злочині за один день загинуло від 300 до 1000 людей — за різними даними. Ці люди були зібрані переселенською комісією у місцевій школі, переважно це були жінки, діти і старші особи. І загинули ті українці, які залишились у селі.
Це був один із найстрашніших злочинів — вбивства і грабунок майна. Після війни ця тема була відома небагатьом історикам. Комуністична історія згадувала про це, бо це вчинили націоналістичні угрупування, проте нічого не зроблено, щоб вшанувати пам’ять загиблих.
Тетяна Трощинська: Ця історія впливала на стосунки між мешканцями населеного пункту?
Петро Тима: Ця історія жила у спогадах людей, при чому там дуже мало залишилось українців. Тих, яких не виселено в Радянську Україну і не вбито, у 1947 р. у рамках операції «Вісла» вивезено на західні і північні терени Польщі.
Там залишилися в основному поляки, люди змішаних родів або ті, яким вдалося за гроші отримати документи про хрещення у римо-католицькому костелі, і таким чином вони не підлягали депортації у 1947 р..
Пам’ять була серед українців, але не відображалася на меморіальних знаках, була у кількох підручниках історії, але малотиражних. Загалом на цих теренах культивовано пам’ять боротьби з українськими націоналістами. У Перемишлі стояв пам’ятник генералу Свірчевському, якого вбила одна із сотень УПА.
Все було дуже просто: українські колаборанти, українські фашисти і польські жертви. Українські жертви згадувались, коли треба було таврувати польське націоналістичне підпілля.
Тетяна Трощинська: Як ситуацію було змінено?
Петро Тима: Перш за все, була активність колишнього мешканця цього регіону пана Базилевича, який зараз проживає у США, і людей з польсько-українських сімей. Вони зараз більше себе ототожнюють з поляками, але у них було знання і бажання не забути цю тему.
У 2007 р. на місцевій школі, де загинули люди, відкрили таблицю, у якій злочин названо злочином, і відбувся ряд урочистостей за участі колишніх мешканців, які приїхали з України, римо-католицького священика в костелі за участі тодішнього греко-католицького митрополита Кир Івана Мартиняка, української громади у Польщі та місцевого самоврядування.
На кладовищі встановлено могили цим загиблим, і нещодавно пан Базилевич і місцева громада зайнялись відновленням греко-католицької каплиці, яка була знищена у післявоєнному періоді, тому що комуністи затирали присутність на цих теренах українців.
У Піскоровичах маємо приклад реального примирення, ініційоване знизу поляками і українцями, яке не боїться називати зло злом, попри те, що були історики, які при описі цієї трагедії намагалися шукати слідів, які б пом’якшили вину.
Це не відбувалось так, як у селі, де по одному боці був пам’ятник, на якому не називається злочинцями вбивць українців, по другому боці — пам’ятник, на якому пише про українських націоналістів. Там по сьогодні іде пошук виправдань цього злочину.
Тетяна Трощинська: Як місцевим мешканцям вдалося донести важливість такого примирення?
Петро Тима: Важко сказати, бо я брав у цьому участь ззовні, як гість на урочистостях. Але важливу роль тут відіграв Роман Базилевич, який вмів з усіма контактувати — писав листи до місцевого самоврядування, приїздив до рідних братів. А також були лідери у селі, які від себе звернулися до самоврядування, що цю тему не можна обходити боком.
Для мене це феномен особи в історії. Людина, яка вміє говорити з іншою людиною, може перебороти навіть такі важкі упередження, які мають місце на Підкарпатті, де темою історії постійно граються.
Піскоровичі — це доказ, що історична пам’ять не мусить бути конфліктогенна. Вона може бути предметом спільної журби, але й спільних дій на майбутнє.