Фото: Громадське радіо
Гостя студії — колишня заручниця бойовиків «ДНР» Марина Чуйкова
Валентина Троян: Можете згадати той день, коли вас затримали? Чи були передумови до цього? Можливо, відчували загрозу для себе.
Сам факт проживання там загрожує твоєму життю. Там люди бояться. По-перше, там комендантська година. Містом ходить багато військових зі зброєю. Це вже напружує. Ти не можеш спокійно користуватися мобільним зв’язком, фотографувати. Це вже тебе напружує. Діставши телефон, ти боїшся, що у будь-який момент у тебе його заберуть.
Я проходила на КПВВ паспортний контроль, подала паспорт у віконце. На мене дивно подивилися і затримали мій паспорт. Спочатку пояснили, що комп’ютер «завис», але, коли вони забігали всередині, я зрозуміла, що це щось інше. Вийшли двоє, мене взяли під руки і відвели до окремої кімнати. Відразу забрали всі телефони, привели жінку. Мене оглянули – повний огляд, роздягли догола, переглянули всі мої речі. Потім я одяглася і мене залишили з цим охоронцем на деякий час. Ми довго чекали. Потім приїхали двоє чоловіків з «МГБ», але тоді я не знала, що вони з «МГБ». Вони на мене кричали, вони мені погрожували, вони мене вивели на вулицю в наручниках, показували людям, говорили, що я зрадник-шпигун. У машині одягли на голову мішок і кудись повезли. Як пізніше з’ясувалося, це було «МГБ» міста Донецька. Там мене оглянули, забрали все, що було у мене у сумці, описали і кинули мене у підвал.
Там було три камери. Коли я туди потрапила, я була одна. Та камера, куди мене привели, була вся у крові. Там були дошки, якісь лавочки і два п’ятилітрових бутля для питної води —вони були наповнені сечею, змішаною з кров’ю. Я просила прибрати це, але мені не дали такої можливості і я деякий час перебувала у підвалі з цими баками.
Як виявилося пізніше, до мене тут знаходився чоловік, якого били і він мочився кров’ю.
– А безпосередньо у колонії ви були до самого обміну?
– Так, я була там 2,5 місяці. Перший день, коли ми потрапили, ми жахнулися — там немає води, там немає умов для утримання звичайних людей, а це — жінки. Жінці більше потрібно води. У день давали 2 літри води на помитися. Щоб вмитися, почистити зуби провести ранковий туалет тобі дають літр води, який ти повинна налити протягом дня. Невідомо, коли дадуть воду і, якщо ти не потрапляєш в цей момент, коли йде вода, то ти не можеш набрати води і залишаєшся без води.
Вранці дають 100-150 грам чаю. В обід — який-небудь борщ, а питво взагалі не дають, на вечерю — ті ж півчашки чаю. Тобто, у достатку води там немає. Один раз в тиждень тебе ведуть купатися, видають два відра води, в яких ти повинен помити голову, себе і випрати. Туалети жахливі: на вулиці, у холоді. Тепла як такого немає. Котли не працюють, у стінах дірки.
Якщо люди мені говорили, що вони перебували там більше року, моє тіло покривалося мурашками. Здається, я за ці роки зійшла б з розуму.
Протягом дня не можна нікуди сідати, 16 годин потрібно перебувати на ногах. Люди, які курять, можуть піти покурити, посидіти, постояти 10 хвилин, а, якщо ти не куриш, то тобі завжди знайдеться робота. Аж до того, щоб збирати листя, переносити камені. Там були великі природні камені і жінки перетягували їх з одного місця на інше, щоб не залишатися без роботи.
Жінки там працюють всюди. Самі топлять котли для обігріву, розвантажують вугілля, носять його потім, самі розвантажують дрова, самі риють ями, якщо щось трапилося з каналізацією, ремонтують електрику, готують на кухні.
Перші дні мене пустили на кухню. Там (в колонії — ред.) У кожної другій ВІЛ/туберкульоз і на кухню, бажано, без цих захворювань. Мене відправили на кухню і мені це сподобалося. Я була там одна — на нарізці овочів. Але потім прийшла начальниця колонії і сказала, що з такою статтею, як у мене, на кухні бути не можна — я повинна тільки фізично працювати. Мене з кухні прибрали.
Цілий день ти повинен мести листя, носити вугілля, дрова, чистити туалети, носити воду, але сидіти не можна. До вечора набрякають ноги. Ми не звикли стільки стояти на ногах. У загоні близько 55 жінок, на кухні — чотири табуретки.
У начальниці колонії побудовано швейне підприємство і налагоджено швейне виробництво. Десь через два тижні після нашого приїзду, вона отримала замовлення і нас відправили на «швейку», хоча ми відмовлялися — я шити взагалі не вмію. Але одразу посадили на виробничу електричну машинку і дали шиття. І ми шили. В принципі, це відволікало і не так важко, як на госпроботах. Ти відволікаєшся шиттям, але, тим не менше, з семи до семи вечора працювати на «швейці» теж важко. Спілкуватися один з одним не можна, самовільно ходити в туалет, попити води — теж не можна. Хоча, води там і немає. Дуже погані умови — всюди пил і бруд.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.