Василь Шандро: Шанувальники української рок-музики, очевидно, знають цей гурт, він еволюціонував за багато років. Ви із самого початку у гурті?
Ігор Роман: На жаль, Fata Morgana — це не найоригінальніша назва, є ще й інші колективи з такою назвою. Був гурт Fata Morgana Олексія Керекеші, який співав на сцені під час першого Майдану, тоді як наші пісні крутили у записі.
Ми не знали про існування одне одного.
У той час наш гурт існував у двох іпостасях — студійній — у нас був чудовий гітарист Ілля Вольпов, лауреат міжнародних джазових фестивалів.
Коли Пол Маккартні приїжджав до Києва і проводив фестиваль Yellow Submarine, у якому виконувались у джазовій манері його композиції, то Ілля Вольпов організовував юнацькі джазові оркестри, і один із них взяв перше місце у своїй віковій категорії, а другий — гран-прі.
Клавішник був Сергій Колоненков, також лауреат міжнародних премій, і співпрацювали з Антоном Коцарем, киянином, досить відомим музикантом, який грав із Крісом Бредлі.
Василь Шандро: Коли можна буде почути ваш наступний концерт?
Ігор Роман: Запрошую усіх 10 червня до кафе «Каратель» у Києві. Вони беруть на себе усі витрати за організацію, тож вхід вільний.
Перша частина — це буде більш патріотична музика, а в другій буде більше гумору, сатири, лірики. У нас буде дуже різноманітний матеріал, сподіваємося, буде цікаво.
Тетяна Трощинська: Чи багато у вас публіцистичної музики?
Ігор Роман: Більше, ніж у пересічного рокера. Воно болить, як можна залишатися байдужим, коли бачиш молодих красивих хлопців у візках без рук чи без ніг, коли знаєш, як живуть люди, яких ти любив, які зараз не можуть виїхати із Горлівки. Як можна все це спокійно сприймати?
Тетяна Трощинська: Що тоді дає сили думати, що життя не таке вже й страшне?
Ігор Роман: Ми ж козаки. Наша територія така транзитна — постійно сюди приходили найсильніші воїни і намагалися нас завоювати, комусь вдавалось, комусь ні. Якщо результат довго дається, то він недовго тримається.
0