«Шапочка і кит»: нова книжка Катерини Бабкіної

У другій половині першої години програми звучить авторський подкаст журналістки «Громадського радіо» Ірини Славінської на тему допомоги онкохворим дітям в Україні. У розмові бере участь письменниця Катерина Бабкіна.

Катерина Бабкіна написала нову книжку — чи то дорослу, чи то дитячу. «Шапочка і кит» — це історія про онкохворого хлопчика Шапочку, який… подружився з китом, котрий любить їсти його несмачні таблеточки. Ілюстрації до цієї історії створила Юлія Піліпчатіна. Нова книжка вийшла у «Видавництві Старого Лева».

«Шапочка і кит» є не тільки приводом для відвертої розмови на складні теми, але й дуже простим способом долучитися до допомоги онкохворим дітям. 5 гривень з кожної купленої книжки підуть на користь благодійного фонду «Таблеточки». Мета цього проекту — зібрати протягом 2016 року 1 мільйон гривень. Також проект можна підтримати віртуально хештегом #shapochka_i_milion_na_tabletochki.

Спеціально для програми «Антена» Катерина Бабкіна прочитала уривок з нової книжки, а також дала його дозвіл на публікацію на сайті «Громадського радіо». Тож читайте фрагмент з розділу «Де купують маму і тата»:

Після сніданку я взяв свої таблетки в мами і рушив до себе. Я навмисне не дивився у вікно, а сів до столу і розклав пігулки на долоні. Я глядів на них так, ніби це дуже, дуже смачні пігулки.

— Ну, дай, — сказав кит за вікном м’яким, низьким голосом. — Ну, віддай їх мені.

— І не подумаю, — байдуже сказав я.

Кит м’яко притулився сірим тупим чолом до віконного скла. Його було чомусь дуже жаль.

— Ну дай, — знову сказав він, — я покажу тобі інших.

— Кого – інших? — не зрозумів я.

— Таких, як я.

Деякий час я пильно дивився в його ліве око, а потім у праве, намагаючись зрозуміти, чи не ошукує кит мене, а тоді відчинив вікно і простяг йому таблетки на долоні. Кит одразу ж ум’яв їх з видимим задоволенням.

— Тільки не зараз, — сказав кит. — Коли випаде дощ. Ми подивимося над дощем і всіх-всіх побачимо.

— Треба казати «дякую», — сказав я китові.

— Ага, — відповів він, — а навіщо?

— Що — навіщо?

— Навіщо казати «дякую»?

Я замислився. «Дякую» належало казати всім, хто щось віддав, подарував, пригостив, допоміг, порадив чи якось тебе розважив. І — хоча з цим мені дуже важко було погодитися, — тому, хто зробив тобі укол, наприклад.

— Щоб зробити приємно тому, хто зробив приємно тобі, — врешті сказав я вголос, а подумки додав: «Або тому, хто зробив тобі неприємно, але корисно».

— Дякую, — сказав кит і тут же запитав: — Тобі приємно?

— Приємно, — погодився я.

— А якщо я весь час казатиму «дякую», навіть коли ти нічого мені не даси — тобі буде приємно? — допитувався він.

— Мабуть, — невпевнено відповів я.

— Дякую, — сказав кит.

Деякий час ми помовчали. Я замислився над тим, чи приємно мені від незаслуженої подяки. Мабуть, ні. Але натомість було приємно від того, що хтось хоче зробити мені приємність.

— Дякую, — і собі сказав я китові.

Він покивав головою, засвоївши цей своєрідний урок ввічливості.

— Де беруть таблетки? — запитав кит.

— Мама купує таблетки або отримує їх для мене в лікарні.

— Для таблеток потрібна мама, — зробив свій висновок кит.

— Або тато, — погодився я. — Тато теж купує мені таблетки. Або йому також видають їх у лікарні.

— Так. А де купують маму і тата? — спитав кит, потім подумав і додав: — Чи їх видають у лікарні?

— Мама і тато були в мене з самого початку, — сказав я, — а якщо точніше — це я у них був. Ми жили всі разом. Нас всіх одне одному видали.

— Хто видав? — уточнив кит.

— Видав хтось, хто вирішує про людей, що їм одне з одним добре, безпечно та весело, — продовжував я, сам не зовсім розуміючи, хто цей хтось, хто видав мене мамі з татом, а маму з татом — мені. — Але потім мама від- дала тата назад.

— Кому? — допитувався кит.

— Не знаю, — зізнався я, — але тепер в мене є тато, а в мами його вже немає. Зате нам видали бабусю! Тобто, вона була в нас і раніше, але не зовсім з нами. А тепер — зовсім.

— А таблетки вона приносить? — спитав кит.

— Від неї є багато іншої користі, — запевнив я його. — Вона ходить на роботу в бібліотеку і приносить звідти офісний папір і олівці для мене, знає про всі найкращі книжки, бере мене на прогулянку в парк і дозволяє там гратися з собаками, якщо я не скажу мамі, бо від собак я можу підхопити якусь хворобу, котра не дасть мені видужати. Я думаю, якби я не захворів, мені обов’язково купили би собаку чи кота, хоча краще, звісно, собаку.

— Кота і собаку, так, — повторив кит, а тоді спитав: — Ти би їх їв?

— Я би їх любив.

— Ти і так їх любиш, — зауважив він. — Тобто, ти в принципі вже маєш все, що хочеш.

— Собаки — м’які та веселі, коти лагідні і ніжні, з ними можна гратися, вони будуть коло тебе спати, лащитися, псувати меблі і вважати тебе своїм другом, — сказав я. — Мені здається, якщо хтось хоче, щоб йому було добре, і не знає, як — потрібно просто мати кота чи пса і любити їх.

— Можна любити і не мати, якщо саме це — головне, — сказав кит.

Я подумав про тата, якого я сильно люблю, і про басейн, до якого більше не можу ходити, але який теж дуже люблю. І про школу, до якої так і не пішов, але дуже люблю читати і дивитися кіно про школу і уявляти, як я туди одного дня прийду (і тоді бабуся каже, що я люблю школу саме тому, що жодного разу іще там не був). І про тренера. І про маму, яка любить придумувати і малювати декорації для вистав, хоча придумує поки виделки і дошки.

— Можна, — погодився я, — любити і не мати. Це головне, так.