Фото із Фейсбук-сторінки проекту «Школи Лохвицького земства»
Анастасія Багаліка: Що це за школи і що за земство?
Іван Биков: Український модерн — це унікальний національний стиль, який виник в часи російської окупації на початку ХХ ст. Приблизно з 1800 року будівництво храмів і громадських будівель у так званому «малоросійському стилі» було офіційно заборонено на території Російської імперії, і більше 100 років в Україні панували загальноімперські стилі.
На початку ХХ ст. з’явився загальноєвропейський модерн. У цей час кілька митців, архітекторів, інтелігентів, таких як Ключевський, Жуков, Вербицький, Сластіон, Левінський, створюють новий унікальний стиль — український архітектурний модерн.
Відомі кілька центрів розвитку цього стилю: київський, полтавський, харківський, львівський. Навіть на російській Кубані є цікаві пам’ятки українського модерну. Тому школи Лохвицького земства цікаві для України як найбільший ареал українського архітектурного модерну, збудований за проектами Опанаса Сластіона, який практично повністю зберігся.
Наразі нам відомі 53 школи, 2 з яких є практично руїною, декілька знищено.
Анастасія Багаліка: Скільки з цих шкіл виконують свою функцію?
Іван Биков: Не більше десяти.
Лохвицьке земство будувало школи у тих селах, де на той час було більше 50 дітей і не було іншої школи. Багато сіл в Україні вимирають, тому тільки 10-12 шкіл ще працюють. Деякі зі шкіл стали житлом, деякі — складами, лікарнями, музеями.
Анастасія Багаліка: Як щодо статусу пам’ятки?
Іван Биков: Є такий приклад — школа у Харсіках біля Чорнух. Її незаконно захопив місцевий мешканець і почав розбирати на будівельні матеріали. Вкінці цього літа виготовили охоронну табличку, 26 серпня школа отримала охоронний статус.
Звісно, захоплювач вже втік. Школу ми плануємо реставрувати.
Із 53 шкіл 18 мають охоронний статус. Більша частина шкіл розташовані у Полтавській області, є трошки у Чернігівській, Сумській.
Коли почав працювати проект, під охороною держави було по 3 школи у кожній з областей. Зараз 18, і маємо надію, що буде 53.
Анастасія Багаліка: Хто є генератором ідеї подавати проект на номінацію в ЮНЕСКО?
Іван Биков: Загалом проект створено близько року тому. Ініціатори проекту — журналістка Ольга Герасим’юк і фотограф Максим Іванов. Потім долучилося багато людей, зокрема Тарас Кутовий, Олена Задорожна, долучилася «Майстерня архітектора Бикова» як проектувальники, що виконують науково-проектну роботу. Долучаються місцеві ентузіасти:
Христанівка — невеличке село, й одна дівчина переїхала туди з Києва і почала сама захищати ту школу, прибирати її. А вкінці літа ця школа стала пам’яткою архітектури.
Призначення школи потім може бути яким завгодно, головне — зберегти їх: на початок ХХ ст. у Чорнухинському районі було 22-23 історичні церкви, у тому числі — українські національні з ХVIII ст.. З них залишилася одна у селі Вороньки. Всі інші знищені радянською владою, яка боролася з релігією. А школи залишилися.
Але у більшості шкіл радянська влада зруйнувала частину їх автентичності: знесла башти, частково знищила декор.
Сластіон не тільки давав школам вертикальні орієнтири — башти, а ще й прикрашав їх вікнами-люкарнами, які мали цікаві надбудови, що копіювали форми українських храмів. Ці надбудови знищені радянською владою практично повністю — нам відома тільки одна така надбудова.
Анастасія Багаліка: На якій стадії проект?
Іван Биков: Проводяться толоки, школи прибираються, поступово отримують охоронний статус. «Щойно виявлений об’єкт культурної спадщини» — це перший щабель.
Щодо ЮНЕСКО — є така амбітна мета. ЮНЕСКО зараз цікавиться регіональними проектами. Об’єкт може бути не дуже великим чи не дуже цікавим архітектурно. Він має бути важливим для конкретного регіону й оригінальним.
А що може бути оригінальнішим, ніж створення національного етнічного стилю в епоху російської окупації і збережений великий пласт цього стилю?
Ці школи будувалися для того, щоб пересічний селянин відчував себе українцем. Є документальні свідчення, що коли перші школи були збудовані, селяни називали їх «шевченківськими».
Анастасія Багаліка: Що потрібно зробити, щоб проект претендував на номінацію у ЮНЕСКО?
Іван Биков: Для того, щоб подати у попередній перелік у ЮНЕСКО, потрібно не так вже й багато. Є проблема, тому що об’єкти мають бути під доброю охороною. Ми це поступово організовуємо.
Поки що це державний статус, влада на місцях знає про проект і всіляко йому сприяє, як і місцеві активісти. Якщо хтось почне розбирати якусь школу, ми будемо дуже швидко про це знати, як і поліція, прокуратура і місцева влада.
Наш проект — це локальний наступ в умовах загального програшу. Охорона культурних пам’яток зараз програє по всіх фронтах. Ми хочемо показати хоч нехай локальне, але вагоме досягнення.
Ми мандруємо Полтавщиною і бачимо, що до переліків пам’яток по районах в основному входять могили радянських солдатів та пам’ятники Леніну. У районі може бути 20 чи й 100 унікальних об’єктів, а в реєстрі — 1-2.
Анастасія Багаліка: Від України вже подано регіональний проект — дерев’яні храми. Чи може цей приклад дати підстави сподіватися на позитивні наслідки для лохвицьких шкіл?
Іван Биков: Дерев’яні храми — це транснаціональний проект України і Польщі. На жаль, ми не можемо зараз сподіватися, що Росія пригадає про український модерн на її теренах і почне говорити про Кубань.
В Україні й в етнічних українських регіонах збереглося близько 2,5 тис. дерев’яних церков від ХV до початку ХХ ст.. Ці 8 церков в Україні і Польщі — це маленька крихта.
Анастасія Багаліка: Яке залучення Міністерства культури вам потрібне?
Іван Биков: Підтримка. Ми відчуваємо підтримку в регіоні, де управління охорони культурної спадщини всіляко нам допомагає.
Від міністерства потрібен один крок: коли об’єкти отримують статус «щойно виявлений об’єкт культурної спадщини», вони мають автоматично іти на Київ, там експертна комісія їх розглядає у центральному управлінні культури і призначає їм статус пам’ятки місцевого чи національного значення.
У цих шкіл унікальна архітектура: їх цегляна обшивка утворює український національний візерунок.