Світла людина Іван Драч як поет і політик у спогадах Володимира Шовкошитного

У студії – поет, прозаїк Володимир Шовкошитний.

Андрій Куликов: Коли ви познайомилася з Іваном Драчем?

Володимир Шовкошитний: У кінці 80-х. Тоді поети цього рівня: Іван, Борис Олійник, Ліна Костенко – були чимось сакральним.

Два тижні тому мені зателефонував Микола Жулинський. Сказав, що Іван зараз дуже  слабкий, але хотів би у мене видати свою невеличку прозову книжечку. Сталося так, що останню його збірку «Дожити до соловейка» видавав я.

Іван з 1959 року був у партії. Але ми, ті, що не жили у ту пору, не маємо право засуджувати. Його піймали. От Сковороду «світ ловив, та не спіймав», а Івана – вловили. Одразу побачили, що талант.

Саме з Івана Драча і в літературі, і в кінематографі почалося шістдесятництво. Перша книжка шістдесятництва називається «Ніж в сонці», а перше нове кіно – «Камінний хрест» (за сценарієм Драча).

Андрій Куликов: Що для вас Драч кінця 80-х? Коли ви були одним із засновників асоціації «Зелений світ» і «Народного руху».

Володимир Шовкошитний: Добре, що саме Драч тоді став головою «Народного руху». Адже зібралися комуністи і переконані антикомуністи. Треба було зуміти це утримати. Він був внутрішньо дуже комфортним та толерантним чоловіком. 

У 1989 році, коли ми привезли в Україну Стуса, Тихого і Литвина, то з усього Совдєпа посипалися листи «я з ним там був», «я з ним там сидів». стало зрозуміло, що треба створити комісію по творчій спадщині. Але я лише початкуючий письменник, не маю того імені з яким би рахувалися. Підійшов до Івана Федоровича, сказав, що мені треба його ім’я, що писало, що він голова комісії і його іменем підписувалися документи. Він відповів: «Нема питань». Не знаю хто б ще так легко погодився. 

Він – світла і феноменально обдарована людина. 

Повну версію розмови дивіться у доданому відео файлі.