Про нього не так багато інформації у ЗМІ, отже ми розпитали Володимира – чим він займався до війни і як потрапив у полон.
Володимир Данильченко: До війни я займався сільським господарством, виготовленням кормів для великої рогатої худоби. У мітингах, які відбувалися у Луганську у 2014 році, жодної участі я не брав. Я не висловлював проукраїнських позиції, тому що було страшно: багато людей зі зброєю, у всіх були промиті мізки, відбулося певне зомбування. До речі, багато з таких людей за останні роки скаржаться, що обіцянки на покращення життя не здійснилися, все стає лише гірше.
У 2017 році я почав працювати на Україну, надавав певну інформацію про озброєння та кількість транспортних засобів. Зараз про це все можна говорити, тому що мене в «ЛНР» засудили за це на 13 років. У тому ж 2017 році затримали всю нашу команду, яка працювала зі мною. Про нас дізналися, тому що на підвалах МГБ вміють запитувати так, щоб люди відповідали правду. Я не бачив жодного, хто б в чомусь не зізнався. Люди згадують номера телефонів, які вони не пам’ятали. Записав у телефонну книгу – забув. А потім там все випливає в голові.
Про нас дізналися, тому що на підвалах МГБ вміють запитувати так, щоб люди відповідали правду. Я не бачив жодного, хто б в чомусь не зізнався. Люди згадують номера телефонів, які вони не пам’ятали. Записав у телефонну книгу – забув. А потім там все випливає в голові.
Семеро людей з моєї команди залишилося там. Їх збиралися передавати сюди, вони зібрали речі, але чомусь по ним був відбій.
Схопили мене за п’ять днів після початку роботи на Україну. Коли я йшов додому, вискочили «ніндзі-черпепашки» в масках, почали стріляти. Я кажу: «Хлопці, ви, мабуть помилися». Мені приставили приклад до голови і сказали, що вони ніколи не помиляються. Посадили мене в багажник, привезли в якусь будівлю та побили до півсмерті. Потім мене закрили в одиночній камері на 15 діб, де я відходив від побиття, адже в мене був струс мозку. Бо били дуже сильно — і ногами, і руками, і палицями. Після цього приїхали люди в масках і забрали у «підвали пекла». Мене і розстрілювати возили три-чотири рази, стріляли біля голови. В цей час затримали моїх братів. Я чув, як їх катують, як вони кричать, а кати ходили і посміхалися.
Мене і розстрілювати возили три-чотири рази, стріляли біля голови. В цей час затримали моїх братів. Я чув, як їх катують, як вони кричать, а кати ходили і посміхалися
Перший рік і два місяці ми просиділи в непристосованому для цього приміщенні: там не було ні туалету, ні води, ні розетки, ми не могли ні води нагріти, ні сходити до туалету. Зранку і ввечері виводили до туалету, і давали дві ложки каші та шматок хліба два рази на день. Я більше року не бачив сонця. Мене ніколи не виводили на прогулянку. Навіть на суди возили у масках.
За півтора року передали мою справу до суду і мене перевели у СІЗО. Там вже було легше: елементарне сонячне світло, можна просто йти коридором, тримаючи руки ззаду, а не повзти «раком» з мішком на голові.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.