Громадське радіо
Олексій Кириченко – військовий, колишній полонений. Провів у полоні 1212 дні. Потрапив до бойовиків після бою за Савур-Могилу, а звільнили його тільки 27 грудня 2017-го.
Анастасія Багаліка: Що для вас особисто змінилося за останні півроку, я не питаю про надто особисті речі, але за відчуттями?
Олексій Кириченко: Дуже хороше запитання. Не знаю, наскільки я можу його зараз розкрити. Знаєте, в якомусь сенсі я ще не вийшов із полону. Це процес, це не подія для мене.
Що змінилось… Я дізнався, що я не настільки здоровий, як думав. Я дізнався, що таке ПТСР, панічна атака. Що змінилось… Хлопці досі сидять. Якось так.
Анастасія Багаліка: Очевидно, у в’язницях полоненим давали якісь новини про те, що відбувається на підконтрольній уряду частині України, але якісь речі ви відкривали для себе вперше, коли повернулися додому. Це дуже контрастні країни – країна літа 2014 року, з якої ви пішли в полон, і зими 2018, в яку ви повернулися?
Олексій Кириченко: Досить тяжко сказати. Я ще не повернувся в те звичне для себе середовище, я ще перебуваю в госпіталі, я не в Харкові. Відразу впадає в вічі – розмежування, яке відбулося в суспільстві. Люди більше усвідомлюють себе українцями: більше української мови, вишиванок. Це зовнішнє, яке я бачу.
Йде війна. Навіщо Бог дає війну, посилає таке випробовування? Щоб відбулася поляризація, щоб добро відділилося від зла й люди усвідомили якісь глибинні речі.
Коли я стою перед вибором, то знаю: якщо не піду захищати свою родину, вона дізнається, що таке війна. Або я буду вбивати свого ворога, або цей ворог вб’є мою дружину, дитину. Якщо я нічого не роблю, я стаю його співучасником
Лариса Денисенко: Чи були якісь моменти, які, можливо, перетворювали вас в іншу людину або ви в собі знаходили щось, коли весь цей час перебували в несвободі?
Олексій Кириченко: Ця межа життя і смерті, коли на ній затримуєшся, стає звичною. Можливо, до такого не можна звикнути, але більшість людей на ній перебувають, проте не розуміють цього. Ця межа сприяє якомусь глибокому перетворенню. За секунду я можу постати перед Богом. Це момент найвищої істини: в цю секунду можна спаплюжити все своє життя. Це підведення підсумків. Дивлячись в очі смерті, не можна брехати.
Я так відчуваю, що смерть – це дуже інтимна та глибока подія. Так, як вона зачепить мене, вона більше нікого у світі не зачепить. Тому вона сприяє проявленню глибоких цінностей: заради чого ти живеш.
Я говорив із багатьма хлопцями, коли ми сиділи в колонії, запитував: «Ти залишився жити, вижив. Навіщо? Ти ж міг померти, але в тебе залишилося життя. Що ти з ним будеш робити, навіщо воно тобі? Які ти хочеш мати стосунки з дітьми, з дружиною». Не всі, але дехто змінювався. Мені хочеться вірити, що життя хлопців, які це глибоко усвідомили й вийшли на свободу, вже буде інакшим.
Анастасія Багаліка: У полоні багато буденних речей. Люди, які на свободі, це не завжди усвідомлюють. Є будні, обіди, є якась робота, яку змушують робити – наприклад, прибирати, можливо, розносити їсти та мити тарілки. Ви побували в восьми місцях, де тримають українських полонених. Що це за місця?
Олексій Кириченко: Перше місце – Старобешево, карцер у відділку міліції. Друге – Комсомольськ, колишній військкомат. Там зробили імпровізовану в’язницю, тримали порушників комендантської години, мене в тому числі. Потім мене передали у відділ «МГБ» у Комсомольську, потім перевели – тоді це була таємна тюрма «МГБ» на Молодіжній 17, потім – на «ізбушку», потім із усіма на Артема, потім знов на Молодіжну 17. А потім в колонію.
Читайте також: Проблемой военнопленных занимаются только их родственники, — Фоминцев
Анастасія Багаліка: У нас є роздруківка, яку ви принесли з собою: газета «Тюремний Укроп». Пілотно-підпільний випуск №1 від 27.02. Це й дивно, але по-людськи, що в таких умовах залишається місце для гумору. Я читала й думала: тут українська мова, говорите ви українською, говорили до полону. Як до цього ставляться бойовики?
Олексій Кириченко: Українська мова в полоні небезпечна. З сепаратистами я розмовляв російською. З хлопцями говорив українською. Були випадки, коли мені забороняли говорити українською: я намагаюся говорити чисто як українською, так і російською, коли людина почула, як я говорю російською, подумала, що я росіянин – думала, що моя рідна мова російська.
Лариса Денисенко: Як цю газету вдавалося робити в таких умовах – це колективна творчість?
Олексій Кириченко: Ну як – колективна в тому числі. Ми сиділи в одній камері з Андрієм Бесарабом, Юрієм Богачуком. Там використані їхні ідеї. Це все колективна творчість: мозковий штурм колективний, втілення моє. Тоді зірвався черговий обмін, хлопці сиділи дуже кислі, а я хотів їх підтримати. Паперу зовсім не було, в мене був останній аркуш, на ньому був перший випуск, а потім – ще два. Вони вже були кольорові – мені допомагали, розмальовували.
Як це робиться? Від бажання допомогти. Бачиш уже рідні хлопчачі обличчя і хочеш, щоб там з’явилася посмішка. Так воно й з’являється.
Лариса Денисенко: Я пам’ятаю розмову з вашою дружиною, коли вона сама дивувалася, що ви мріяли про зубну щітку. Про що ще були прості побутові мрії, які не дозволяють втратити глузд?
Олексій Кириченко: Був цікавий досвід, коли я сидів у підвалі. Я там сильно заріс. Мені, побоюючись що я собі щось зроблю, не давали нічого гострого, відповідно – я нагадував домовьонка Кузю з мультика. Інколи до мене підкидали хлопців – на день-два. Від одного такого залишилася запальничка. І я підпалював собі коси, а потім тушив, щоб бути не таким зарослим. З бородою теж щось таке робив.
Коли нас перевели в Макіївку, моментально посипались зуби – вітамінів не вистачало, не вистачало зубочисток. Коли нас поселили в камеру, вона була абсолютно пуста, нічого не було. Нам потім місцеві зеки передавали: «Укропи, шукайте, бо ми там позаховували». Й телефони ховали, й цигарки – всякі такі речі. Але камери були дуже якісно «відшмонані» – нічого не було.
Не вистачало зубочисток – кожен сірник представляв дуже велику цінність. Я бачив, як хлопці ховали ці сірники в матраци – через місяць він уже такий страшний і заяложений, але іншого нічого немає. А якщо не виковиряєш кусок каші з зуба, він буде цілий день муляти. Тому це була дуже велика цінність.
Обгортку від туалетного паперу не викидали. На зворотний бік можна перемалювати судоку: порозгадувати та потім викинути. Змилки після мила не викидаються: окремо в пляшечку, туди заливається вода, бовтається, а потім використаними зубними щітками можна помити туалет.
Мені сподобався тюремний лайфхак, як можна зробити освіжувач повітря. Береться невеличкий шматок туалетного паперу та якась речовина з запахом, наприклад, гель для душу – розмазується тонким шаром на папері, потім він висушується, згортується і підпалюється.
Читайте також: Списки пленных на обмен формируются непрозрачно, — участник АТО
Анастасія Багаліка: Чи російських військових, ФСБ-шників легко відрізнити від інших, вони вам траплялися?
Олексій Кириченко: Так, один допит був – шість годин допитували. Але я сприймав тільки на слух, бо сидів із мішком на голові. Інколи відрізняєш їх – за формою очей, за говором, акцентом.
Лариса Денисенко: Олексію, що зараз найбільше хочеться змінити в собі, своєму житті?
Олексій Кириченко: У мене є мрія. Я хочу зайнятися спортом, але в мене інколи судомить м’язи, буває тяжко ходити – це наслідок ПТСР або контузії.
Анастасія Багаліка: Розкажіть ще про те, як люди зараз можуть допомогти вашій родині.
Олексій Кириченко: Під час полону я дізнався, що моя дружина Ліля та мама перенесли важкі операції з онкодіагнозом. У мами зараз усе гаразд, з Лілею ситуація дуже непевна. В неї пухлина – це солідна псевдо папілярна пухлина, їх всього в світі було зареєстровано близько тисячі. Поки що ми збираємо як інформацію, що з цим робити, так і гроші. Спеціалісти та лікарі говорять речі, які суперечать одна одній.
Номер картки для всіх охочих допомогти: 4149 6293 1031 1360 (ПРИВАТБАНК), Олексій Кириченко.
Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі або дивіться відеоверсію інтерв’ю.
0