Громадське радіо
Говоримо про правозахисний аспект діяльності ПЕН-клубів, а також про те, чому мало українських письменників ангажуються в правозахист.
Ірина Славінська: Американський ПЕН проводить дуже цікаву краудфандингову кампанію. Кожного тижня я отримую від них лист, підписаний відомим письменником, який звертається ніби особисто до мене і наголошує на тому, що свобода слова дуже важлива, саме тому вони просять підтримати доброчинним внеском тих, хто може, американський ПЕН у добровільній сумі. Я була вражена тим, як у США, де, здавалося б, досягнуто стільки прав і свобод, у кожному листі прицільно ставиться акцент на те, що важливо цю свободу не втратити.
Свобода слова – це справді така загрожена сьогодні цінність, наприклад, у США. Яке ваше враження? Зокрема за результатами спілкування з колегами на міжнародному конгресі ПЕН-ів, який відбувся у Львові цього року.
Микола Рябчук: Моє відчуття, що американці трошки перебільшують ту загрозу, яка є в Америці щодо свободи слова. Очевидно, стривожили вибори нового президента, якого принаймні ліберальна інтелігенція не дуже хотіла. Деякі його кроки та поведінка теж викликають певне занепокоєння. Але я б все-таки сказав, що ми протягом останнього року побачили міцність американських інституцій. Навіть людина, яка би хотіла їх зруйнувати, підважити чи якось ослабити, натикається на досить серйозний спротив самих інституцій. Але також і суспільства – якраз реакція американського ПЕН-у є проявом реакції громадянського суспільства.
Немає сумніву, що свобода слова є абсолютною цінністю. Американці, як ніхто, це відчувають і цінують
У них якраз, я б сказав, максимальна свобода слова, тому що цей запис у Конституції – не просто запис, а справді дуже серйозне правило. Це одна з небагатьох країн, де практично все дозволено – будь-який вислів, не карається навіть заперечення Голокосту, що в багатьох країнах є криміналізованим.
Вони вважають, що дійсно зі словом треба боротися словом. І мені близький цей погляд, хоча я розумію інші ситуації та обставини.
Лариса Денисенко: Загалом правозахисний концепт ПЕН-клубів був закладений від початку?
Микола Рябчук: ПЕН-клуб був створений у 1921 році саме як правозахисна організація. Британські письменники заснували цю організацію як клуб – це традиція британських джентельменських клубів. Але його метою була підтримка письменників у біді в різних відношеннях – це може бути й просто бідність. Але насамперед – захист від репресій.
У 20-ті роки ситуація була складнішою, тому що навіть у ліберальних демократіях не все було ліберально. На Заході гомосексуалізм у ті часи був криміналізований, багато інших речей.
Вони виконували цю свою функцію, але поступово їхні завдання розширювалися – це й захист письменників від цензури, захист меншин, захист і підтримка жінок-письменниць. Далі пішла популяризація літератури різними методами, акціями, звичайно – підтримка меншинних культур та мов.
Ірина Славінська: Якщо говорити про український ПЕН, наскільки правозахисний порядок денний для України релевантний? Адже є і загрожені меншини, про які можна говорити, війна, окупація, анексія.
Микола Рябчук: Так, і нам постійно доводиться стикатися з цією амбівалентною ситуацією. З одного боку, ми всі розуміємо, що ситуація неоголошеної війни накладає певні обмеження на свободу слова. Я та мої колеги ставимось із розуміння до певних обмежень такого роду – скажімо, заборона імперської пропаганди.
Я трактую всі ці обмеження радше як свого роду торгові ембарго – торгові санкції. Просто не дають можливість заробляти гроші на російській пропаганді в країні, яка є об’єктом агресії. Ті ж книжки за законом можна ввозити до десяти примірників для особистого користування – для всіх друзів і родичів можна привезти, це не заборонено. Я переконаний, що обмежити доступ до інформації в сучасному світі неможливо
Не можна привозити як товар – продавати, робити на цьому бізнес. Так само з обмеженнями на якісь веб-сайти – це як певне обмеження доступу дітей до порнографії. Ясна річ, що повністю це закрити неможливо, – хто хоче, якимось чином допадеться. Але воно не повинно бути скрізь і на кожному кроці.
Ірина Славінська: Часто від кримськотатарських правозахисників чуємо про загроженість кримськотатарської мови, культури і загалом – переслідування кримських татар у Криму за етнічною ознакою.
Микола Рябчук: Можливо, це найболісніша, найтрагічніша проблема сьогодні, якщо йдеться про цей правозахисний аспект. Найгірше, ми мало що тут можемо зробити, тому що це окупована територія – там ця російська вояччина і ГБ-шники роблять, що хочуть.
Вони залякують, демонстративно показують: от, ми можемо зробити все, що хочемо, – нам нічого за це не буде. Навіть якщо нічого не можемо зробити, очевидно, треба привертати увагу міжнародної спільноти. Найгірше – мовчання, коли це робиться зовсім безслідно та без будь-якого розголосу.
Ніщо не заважало нам до окупації проводити заходи, які сьогодні проводяться, частіше згадувати про депортацію, субсидувати освіту, культуру
В цьому сенсі ми посилаємо необхідні сигнали, де тільки можемо пробуджуємо цю міжнародну опінію. На мій погляд, погано те, що Україна спохопилася якось занадто пізно, взагалі запізно згадала про кримських татар. Мені прикро і якось самому соромно. Я більше звертав увагу на їхнє існування, але, мабуть, недостатньо.
Ірина Славінська: Наскільки спільнота українських письменників готова реагувати на правозахисні виклики, готова виступати в ролі не просто письменників і письменниць, а тих, хто формує порядок денний, чутливий до правозахисту?
Микола Рябчук: Я боюся узагальнювати, але, на жаль, письменників, які дійсно ангажуються, мало. Я думаю, тут є кілька проблем. З одного боку, українські письменники ніколи по-справжньому не відчували репресивності політичного режиму після незалежності.
Десь від часів «перестройки» вони живуть у досить комфортному стані, тому що на письменників навіть януковичівська влада особливої уваги не звертала, вважаючи, що це досить маргінальне середовище в сенсі впливу на громадську думку. Їх більше цікавить журналістика, а ще більше – телебачення.
Письменники в цьому сенсі, мабуть, трошки розслабилися. А, може, навіть ніколи й не напружувалися – якось ніколи не розуміли цієї драми, того становища, в якому перебувають хоча б російські письменники, я вже не кажу про китайських чи еритрейських.
Українська влада від часів незалежності не дбає про літературу. Може, й добре – принаймні не переслідує. Крім того, є ще проблема, мабуть, письменницького нарцисизму. Всі письменники – індивідуалісти, всі внутрішньо вважають себе геніями (або майже геніями), надміру зосереджені на собі, дуже мало думають про інших. Це велика проблема й один із напрямків нашої діяльності – ми намагаємося привернути увагу, зокрема в письменницькому середовищі, серед наших членів до цих драматичних подій.
Зараз я всіх переконую писати листи. Це один із напрямків діяльності ПЕН-клубу – писати листи до ув’язнених письменників, зокрема українських у Росії.
Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.
Читайте також: Если политузнику придут два мешка писем, его не смогут уничтожить, – правозащитница