Із ситуації, що склалася довкола резолюції «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА», українці можуть отримати перевагу — вони почали цікавитися подіями на Волині років ІІ Світової війни, вважає польська перекладачка українського походження, докторка філологічних наук Оля Гнатюк.
Наталя Соколенко: Як тільки до влади приходить відверто україноцентричний президент, загострюється тема складних історичних сюжетів.
Оля Гнатюк: Коли є двоє друзів, і один каже другому щось дуже неприємне, що той вважає несправедливим, то звинувачувати того друга, що він несправедливий, чи задумуватися, що я щось не так вчинив?
Я б не вбачала всієї провини тільки з українського чи тільки з польського боку, коли йдеться про польсько-українські взаємини за останню чверть століття. Це були найкращі взаємини в нашій історії, ми важко добивалися взаємодовіри.
Проблема не в тому, що поляки погано реагують на Ющенка чи Порошенка і не в третій стороні. Ющенко наприкінці перебування на посту президента присвоїв звання Героя України Степану Бандері. Це початок 2010 року. Можна знайти безліч виправдань, чому Ющенко це зробив, але він підвів довіру Леха Качинського.
Андрій Сайчук: Але зараз у нас зовсім не співмірна історична пам’ять. Для більшості українців події на Волині — це щось невідоме, до чого вони не мають стосунку.
Оля Гнатюк: У нещасті треба шукати якусь перевагу. За останній місяць значно більше українців дізналися, що таке Волинський злочин. Вони не можуть дізнатися глибше про це, тому що на пальцях можна порахувати істориків, які займалися цим питанням.
Наталя Соколенко: Ви використали словосполучення «Волинський злочин», в той час як в Україні здебільшого вживають вислів «Волинська трагедія».
Оля Гнатюк: Це моя свідома і принципова позиція, бо злочин — це злочин. Трагедія з античних часів — це коли винен фатум. Тут ми маємо конкретних винуватців, людей, які вбивали цивільне населення.
Я не можу сказати, що це злочин без кари. Я б не взялася зараз говорити у процентному співвідношенні, скільки із них було покарано за ці та інші злочини, які вважала злочинами і радянська влада. Ці процеси відбувалися із 1945 року і тривали до початку 1980-х.
Не можна казати, що злочин не покараний, але має прийти розуміння того, що це злочин щодо цивільних осіб. Я не прихильниця постанови польського Сейму, але якщо шукати користь для українців — вони тепер більш активно вивчатимуть цю сторінку нашої історії.
Приходить час для трохи іншого плану досліджень — не жонглювати цифрами, бо за ними гине людська трагедія.
Андрій Сайчук: Так само, як українці не зрозуміли, наскільки болючою залишається ця рана для поляків, чи готові поляки побачити усі події, які цьому передували?
Тоді легше буде знайти примирення. І з українського боку були зроблені певні жести.
Оля Гнатюк: Жести були з обох боків. Згадайте визнання Голодомору геноцидом. Хіба це зробив не польський парламент? Хто у квітні одностайно прийняв постанову щодо Надії Савченко? Польський парламент. І ми маємо це зараз забути і зациклитися на дуже невчасній постанові Сейму чи спробувати зрозуміти, що ми не так зробили?
Щодо ширшого контексту — коли йдеться про конкретно скоєний злочин, ви ж не будете пояснювати, що я вбив цю людину, бо колись цей сусід мене образив чи взяв мою землю. Це називається релятивізація. Я категорично проти цього.
Натомість я вважаю, що потрібно досліджувати і широко розуміти контекст ХХ ст., де наші національні наративи абсолютно не збігаються. Ми маємо зрозуміти їх, і щойно тоді можливий діалог.
0