Ірина Соломко: Ви провели три роки, знімаючи людей в селах, фотографуючи людей, які роблять хліб. Чому, як ця історія виникла?
Андрій Мосієнко: Я до сих пор для себя до конца не могу найти логического объяснения для всей этой истории. Это было непреодолимое желание, глубже, чем просто замысел. Мы поїхали в село, де колись жила бабуся, де я дуже багато років не був. Село затопили у 60-ті роки, зникло одне село, друге село, на Високому селі в 1979 році померла бабуся. Я наїздив багато кілометрів на Київщині, Черкащині, Одещині, і зрештою приїхав до будинку бабусі.
Андрій Куликов: Я дивлюся на обкладинку. Вам самому яка асоціація приходить з цією обкладинко?
Андрій Мосієнко: Лично я вкладываю в нее Прометея – люди тянутся к зерну и это дар, который на самом деле от земли. За этим большой труд. Я разные слышал комментарии про нее – что там очередной кадр из Эйзенштейна, или из фильма Довженка. Я не вижу в этом проблемы, все в мире повторяется, все циклично.
Андрій Куликов: Тут йдеться не про повторення, а радше про продовження української традиції. Скільки всього екземплярів книги?
Андрій Мосієнко: Не знаю, скільки буде. Я два роки шукав гроші, звертався, багато разів чув: це ж не наше. Книга видається за власні кошти. Тисячі ще немає. Це була моя мрія.
Андрій Куликов: В книзі немає постановкових фотографій. Скільки ж це треба уваги, прицільності, для того, щоби зазняти?
Андрій Мосієнко: Тут 113 чи 115 кадрів, зробив я дійсно набагато більше – це тисячі і тисячі. Я знімав це на різні камери, на плівку, на гарну цифру…Самое главное – чтобы был элемент спонтанности.
Повну версію розмови слухайте у звуковому файлі або у відеотрансляції.
0