Український парламент 100 років тому: як працювала Центральна Рада?

17 березня виповнилось 100 років від створення Центральної Ради. Про цю спробу парламентаризму розповідає історик, заступник директора Національного Інституту стратегічних досліджень Василь Яблонський

Ведучi

Василь Шандро,

Тетяна Трощинська

Гостi

Василь Яблонський

Український парламент 100 років тому: як працювала Центральна Рада?
https://static.hromadske.radio/2017/03/hr_hh_2017-03-18_jablonskij.mp3
https://static.hromadske.radio/2017/03/hr_hh_2017-03-18_jablonskij.mp3
Український парламент 100 років тому: як працювала Центральна Рада?
0:00
/
0:00

Тетяна Трощинська: Чи можна називати Центральну Раду першим парламентом?

Василь Яблонський: Так. Це була перша спроба створити парламент. І це була не поразка, а перемога, тому що цей орган з’явився. Я б порівняв появу ЦР із Революцією Гідності. Українського питання не було, а потім бабах ― і є.

Перед тим по всій російській столиці навів шороху Волинський полк, який був одним з найактивніших учасників лютневих подій.

Українці чекали цього. Одні з активних очільників і тих, хто делегував членів до Центральної Ради, було Товариство українських поступовців. Вони і справді діяли поступово, але врешті досягли свого. Тому це перемога і перший досвід парламентаризму.

Це був революційний парламент, сформований не шляхом виборів. До Центральної Ради увійшло понад 800 людей. 3-4 березня люди, що хотіли утворити такий осередок українства під час революції, стали членами ЦР.

У квітні був Національний конгрес, на який з’їхалися представники з усієї України і легітимізували Центральну Раду, подавши до її складу своїх делегатів. У травні був військовий з’їзд, який підсилив ЦР.

Виникали громадські ініціативи, вони включалися у роботу. Були люди, які після одного-двох засідань на Центральній Раді пропадали. Не можна говорити, що збиралося 800 людей і працювало.

Василь Шандро: Месиджі, які посилав Андрій Парубій, раніше обговорювалися на такому рівні?

Василь Яблонський: Народні депутати ― дуже різні люди: є люди з широким світоглядом і розумінням ситуації, а є інші.

Промова Андрія Парубія дуже добре підготовлена, розставлені акценти про 100-річчя, про українсько-російську війну.

Найбільша проблема Центральної Ради була у відмові від створення війська. Вони вважали, що розгортається світова революція, соціалізм перемагає, не буде кордонів, буде рівність і братерство, максимум ― буде озброєна міліція. Винниченко був палким противником армії.

Коли дійшло до того, що було потрібно воювати з Росією, війська, що могли б захищати Україну, розійшлися по домівках, були дезорганізовані.

Тетяна Трощинська: Ідеологічно у них були соціалістичні і популістичні погляди?

Василь Яблонський: Більше того, це були погляди, інколи відірвані від життя. Це як під час Революції Гідності була частина людей, переконаних, що ми переможемо і влада відразу кардинально зміниться. Так само тоді люди думали, що оскільки до влади прийдуть українці, все буде класно.

Василь Шандро: Чи був патріотичний підйом поза Центральною Радою?

Василь Яблонський: Так, збиралися багатотисячні мітинги, і це без сучасних засобів зв’язку. Більше того ― Винниченко на військовому з’їзді закликав бути толерантнішим до російських демократів, пригашував революційний запал.

На початку революції лунали автономістські гасла ― за демократичну федерацію з Росією, яка на короткий проміжок часу стала однією з найдемократичніших країн світу.

Люди навіть не вірили у можливість здобуття незалежності зразу. Грушевський та інші говорили про автономію, і коли Міхновський у «Самостійній Україні» обстоював інші принципи, це було не зовсім популярно. Але за дев’ять місяців воно рвануло, ідея окремішності мала велику підтримку.

Василь Шандро: Чи існували місцеві інституції, які займалися «агітпропом»?

Василь Яблонський: Це робили через культурні установи. Роль Чикаленка у цьому шалено недооцінена. Також цим займалися Людмила Старицька-Черняхівська, Олександр Шульгін.

Василь Шандро: У 1992 році останній Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав клейноди леонідові Кравчуку. Чи відчувається в теперішній Україні тяглість поколінь?

Василь Яблонський: У 1992 році палац «Україна» був заповнений перед першою річницею, і в мене було таке відчуття, що більшість людей, що там зібралися, не розуміли, що відбувається.

У 1991 році Левко Лук’яненко, пишучи Акт про державний суверенітет, написав про відновлення Української держави, а більшість наполягала на проголошенні держави.

Незалежність творила сотня депутатів, а більшість ― це було болото, яке нічого не хотіло знати ― «нас и так неплохо кормят». Ця біда, яка зараз коїться ― відтермінованість мирного проголошення відновлення незалежності. 25 років ми намагалися пробігти між крапельками, а зараз не пробігли.

Плав’юк казав, що є рішення Національної Ради (УНРада ― еміграційний парламент) про передачу повноважень. А Кравчук сказав, що народ не готовий, може, давайте пізніше.

Навіть просунуті депутати, навіть Дмитро Павличко, казали: давайте тоді повновласті Державного Центру УНР в екзилі передамо 30 червня. А це зовсім інша історична канва. Тобто навіть свідомі люди не розуміли всіх нюансів.

Тетяна Трощинська: Державний Центр УНР ― це також унікальне явище?

Василь Яблонський: Так. Можна назвати дві структури, які були еміграційними передпарламентами: Рада Республіки, яка діяла у 1921 році у Тарнові (Польщі). І в 1947 році об’єдналися усі політичні сили, крім гетьманців, і утворили Українську Національну Раду, формально залишивши центр на чолі з президентом.

Фактично до 1992 року Державний Центр УНР тримав ці повновласті і передав їх. Кравчук говорив про тяглість традицій, але це були лише слова, і на цьому все закінчилося. Клейноди, кажуть, десь лежать у Ющенка.

Василь Шандро: 100 років ― це багато чи мало?

Василь Яблонський: Це прекрасно. 1870 року об’єдналася Німеччина. Це одна епоха, одне покоління. У нас є комплекс бездержавності, ми хочемо показати, які у нас давні традиції. Насправді це зайве. 100 років ― це нормально для європейської країни.

Василь Шандро: Події столітньої давності потихеньку входять в побутовий контекст? Елементи, які проникають на всі рівні, можуть створити масове усвідомлення важливості 1917 року?

Василь Яблонський: Звичайно. Люди будуть жити в українському контексті, будуть ставити питання, чому так, докопуватися до цього, і це і є творення чи відновлення ідентичності.

Василь Шандро: Це була поразка чи утворення кожної з цих інституцій ― це вже перемога?

Василь Яблонський: Частина тодішнього політикуму у 1918-1919 рр. говорили про те, що потрібно більше українців вислати за кордон, щоб зберегти українців. Частина з них і самі тікали. Залишились ті, хто боролися до кінця.