Від Центральної Ради до Гулагу. Доля Сергія Єфремова

Кирило Лукеренко: Одна з ключових тем ваших досліджень – це літературознавча і особиста доля Сергія Єфремова. Одна з його ключових робіт – це щоденники, які він вів протягом 20-х років. Ці роки закінчилися для нього арештом. Як він сприймав їх?

Елеонора Соловей: І щоденники Єфремова і його спогади, які він писав як пролог до щоденника – це не менш цінне, ніж його наукова і публіцистична спадщина. Це свідчення тієї епохи, яку ми досі уявляємо собі в страшних перверзіях радянської доби.

Якщо говорити конкретно про щоденники, то це 1923-29 роки, остання частина життя Сергія Єфремова. Вони користуються читацькою увагою і досліджуються під різними ракурсами. Єфремов на цей час був віце-президентом Української академії наук, що дало йому змогу вийти з підпілля [1919 року – прим. редакції], добилися амністії, що в кінцевому рахунку все одно не допомогло.

Від академічного кола спілкування до спостережень щоденного раннього радянського життя, яке він не сприймав і оцінював дуже тверезо і критично. Радянська влада намагалася загравати, Панас Любченко [секретар ЦК КП(б)У – прим. ред.] запрошував його до співробітництва, але він з майже дитячою прямотою казав, що не сприймає режиму, заснованого на брехні. Цього йому не простили, як не простили і його писання, його журналістської, наукової діяльності. Це мало погано скінчитися і це погано скінчилося.

Кирило Лукеренко: Нещодавно ми відзначали ювілей Михайла Грушевського. Єфремов дуже скептично ставився до Грушевського. Чому?

Елеонора Соловей: Це непросте питання. Старшого на 10 років Грушевського він спочатку сприймав за взірець. Але потім їхня діяльність в Центральній Раді, помилки Грушевського, можливо якісь ревнощі, конформізм Грушевського і співпраця з новою владою, яку Єфремов не сприймав… Мені здається, що не нам їх судити. Але якщо чесно, то я під впливом Єфремова багато в чому його очами дивлюся на Грушевського.

Кирило Лукеренко: Єфремов помер в ув’язнені, передчасно. А Грушевський своєю смертю і набагато пізніше. Для мене Єфремов це журналіст, публіцист і політик, член Центральної ради. Він доволі поміркований, спочатку заснував партію соціалістів-федералістів, яка навіть не проголошувала спочатку українську незалежність. Згодом він сам переконався, що такі його ідеї не встигали за розвитком подій. Увага істориків більше прикута до Петлюри, Винниченка, Грушевського. Єфремов обіймав середню позицію…

Елеонора Соловей: Не завжди. Його протистояння і прямоту у стосунках з радянською владою не можна назвати поміркованістю. Він бував досить радикальний і це йому дещо зашкодило в історичній перспективі.

Скажімо, він досить різко висловився з приводу раннього українського модернізму. І цю статтю йому досі не прощають. Існує інерція сприйняття Єфремова як народника, просвітителя, такого собі «дядька».

За радянської влади йому закидали «надмірний соціологізм» і звинувачували у консерватизмі. Проти нього висловлювалися і Леся Українка, і Франко через його «наїзди» на раннього Хоткевича і Ольгу Кобилянську. Насправді все набагато складніше але людям ліньки розбиратися. Все це призвело до того, що цьогорічний ювілей Єфремова буде малопомітний і не гучний.

Кирило Лукеренко: Чого до нього варто звернутися зараз?

Елеонора Соловей: Єфремов – неперевершений знавець історії українського письменства. Так називалася його чільна праця. Він написав її дуже молодим і багато в чому потім еволюціонував, розширив засади, на яких вона була написана. Але все ж таки вона витримала дуже багато видань. Вона була на столі і у вчителя, і у робітника і відіграла значну просвітницьку роль. Дуже поважною і цінною є шевчекіана Єфремова.

Кирило Лукеренко: 140-річний ювілей Сергія Єфремова ми відзначаємо 6-го жовтня. Він народився в селі Пальчик, яке зараз на Черкащині, а тоді було Київщиною. Він народився в родині священника. Наскільки це сформувало його?

Елеонора Соловей: Це прецікава тема. Тому що досить значна частина української літературної інтелігенції вийшла з цього середовища. Священники це насправді були хранителі традиції і українства. В освіті Єфремова дуже суттєву роль відіграла семінарія. Але, не скінчивши семінарії, він здав екстерном гімназійний курс і вступив в університет. Як свідчать його спогади, родина, брати – це великою мірою сформувало його.

Кирило Лукеренко: Але Єфремов не був релігійною людиною значну частину свого свідомого життя.

Елеонора Соловей: Так. І це дуже драматично. Можливо його трагедія десь на недосяжному нашому розуму висотах саме з цим і пов’язана.

Кирило Лукеренко: Що ви радите почитати про Сергія Єфремова?

Елеонора Соловей: Два роки тому видавництво «Дух і літера» випустило двотомник публіцистики Сергія Єфремова. Це дуже якісна хроніка української революції. Якщо ж говорити про Єфремова як людину, то це спогади видані «Нора-Друк» і щоденники ще 1997 року видання. Це дуже цікаве читання. Якщо ж говорити про Єфремова, як науковця, то літературно-критичні статті 1993 і «Вибране» 2003 року.

Кирило Лукеренко: Що ми знаємо про останні роки його життя?

Елеонора Соловей: У цьому виданні 2003 року є фотографії будиночка на Гоголівській, в якому він мешкав з родиною Дурдуківських. І є ще фото напівзруйнованого будинку. Це болючі світлини. Вони його долю дуже виразно символізують.

Є спогади Михайла Татуся. Він написав спогади про те, як він сидів з Єфремовим. Це дуже цінні свідчення, без них ми б нічого взагалі не знали б. Єфремова призначили очільником неіснуючої «Спілки визволення України». Спочатку присудили розстріл але потім замінили на 10 років ув’язнення. Він їх майже відбув. Під маркою цієї контрреволюційної організації було знищено цвіт нації. Єфремову випала почесна роль її очолити. Його шантажували, що заарештують його дружину Онисю Федорівну Дурдуківську. Таким чином у нього вирвали це зізнання.

Єфремов і Татусь були сокамерниками і бачилися на прогулянках. Ці спогади ілюструють побут Володимирського політізолятора. Є свідчення, що останній період свого ув’язнення він провів у одиночній камері, вогкій, під річкою, майже осліп.