Громадське радіо
Богдана Півненко – скрипалька, солістка Національного ансамблю солістів «Київська камерата», завідувачка кафедри скрипки НМАУ імені Чайковського, заслужена артистка України.
Василь Шандро: Кілька днів тому ви відіграли концерт “Богдана Півненко та її учні”. Це зараз один із основних напрямків вашої роботи – виховання нового покоління?
Богдана Півненко: Так сталося, що чотири роки назад я почала пробувати себе у викладанні. Виконавство – це чудово, але коли ти передаєш свої знання, ділишся тим, що вмієш, і на твоїх очах ростуть нові молоді таланти – це дуже класно. Те, що я почала займатися з дітьми, – моя психотерапія.
Андрій Куликов: Ви передаєте знання та вправність вашим ученицям і учням, а у вас додається чи навпаки?
Богдана Півненко: Коли ти передаєш, більше аналізуєш, намагаєшся донести та досягти результату. Всі можуть сказати – мало хто може досягти результату. Це найголовніше – реалізація того, що ти хочеш.
Я так думаю, я тільки виграла від того, що почала вчити дітей. До того деякі речі я робила інтуїтивно, а тут пропустила все через мізки. Ти шукаєш засоби, щоб донести, але не просто донести, а щоб це вийшло зараз. Я займаюся не з тими дітьми, які займаються для свого задоволення – мені було цікаво, якщо говорити сучасною мовою, вийти на ринок, створивши якісний продукт, який може конкурувати. Мене цікавлять конкурсні діти, дуже мобільні, які можуть стати та разом зі мною грати твори для двох скрипок на рівні.
Василь Шандро: Виконавська та педагогічна діяльність – це досвід багатьох ваших колег і за кордоном? Чи це такі українські реалії?
Богдана Півненко: Думаю, за кордоном це дуже поширено. Всі, хто чогось досягають та грають концерти, намагаються отримати десь місце. Сьогодні концерти є – завтра немає, а з місцем професора не так.
У нас дуже сильна дитяча школа, бо в нас є чотири десятирічки – спеціалізовані школи, які кожного року намагаються прикрити, але потім їх відстоюють. Це Київ, Одеса, Львів і Харків. Більше того, можемо говорити, що школа Столярського в Одесі – це була перша школа такого типу, побудована для Столярського за наказом Сталіна. Це була перша така школа в світі для обдарованих дітей, тому ми стоїмо в основі цієї системи освіти в принципі. А Менухін приїздив і вивчав наш досвід, щоб потім створити свою школу в Лондоні. Нам потрібно берегти ці школи, тому що дуже легко розвалити та дуже важко потім створити.
Андрій Куликов: Наскільки важливе для скрипальки такого класу технічне забезпечення?
Богдана Півненко: Безумовно дуже важливе. Повний абсурд у тому, що в нас в Україні ніхто нічого не виробляє. На жаль, музиканти змушені купувати струни, каніфоль за євро в Європі. Це велика проблема для більшості. Струни коштують десь півтори-дві тисячі в гривнях, а вони можуть в будь-який момент порватися.
Василь Шандро: Скрипки, на яких ви граєте, – це ж не конвеєрне виробництво?
Богдана Півненко: Безмовно ні. Але Україна не може похвалитися Страдіварі або Гварнері, їх тут просто немає. Немає державної колекції, тому що те, що було в колекції СРСР, залишилось у Москві. Проблема в тому, що ми не мамо інструментів, не можемо конкурувати з іноземцями, які приїжджають на конкурси та грають на дуже хороших інструментах.
Наші діти реально грають на “дровах”. Свого часу я мала можливість купити скрипки і мої учні, наприклад, всі грають на моїх скрипках, бо вони кращі.
Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.