Як в незалежній Україні змінювалася пам'ять про Бабин Яр?

Говорили з істориком Олександром Зінченком про пам’ять про трагедію у Бабиному Яру.

Ірина Славінська: Наскільки трагедія у Бабиному Яру, пам’ять про загиблих лишається в пам’яті звичайних українців та українок?

Олександр Зінченко: Я не знаю, як пам’ятати про цю безпорадність і це жахіття. Мені видається, що питання пам’яті — це питання пережиття. Пам’ятати про жахіття — це багато в чому відтворення жахіття в пам’яті. Це дуже неприємний досвід, я б так сказав.

Якийсь час тому я не міг спокійно їздити повз Бабин Яр, бо я пам’ятав, усі ці обставини заважали мені їздити повз цю місцину. Мені знадобилася внутрішня робота, знадобилося зробити щось для пам’яті людей, які загинули в Бабиному Ярі для того, щоб моя пам’ять мене відпустила, щоб я більше не відчував оцього почуття провини перед людьми, які були безневинно там вбиті. Це було таке почуття провини за людство.

Ірина Славінська: Чи є якась дата чи період, який маркує більшу помітність пам’яті про цю трагедію?

Олександр Зінченко: Я спостерігав, коли в Бабиному Ярі відбувалися пікніки. Дуже часто проходиш і бачиш, як люди гуляють з дітьми. Часто спостерігаю, як на лавках сидять старші пані з невеликою пляшечкою горілки та щось обговорюють. Чесно кажучи, я тривалий час не міг сам собі дати раду зі спостеріганням цих ситуацій. Що це — рівень байдужості, спричинений непам’яттю, чи форма опрацювання трагедій минулого? Люди часто не знають, де вони, і що тут відбувалося. Перші великі інформаційні планшети про те, що там відбувалось, з’явились 4 роки тому. Люди десятиліттями жили, не знаючи, що відбувалось в цьому конкретному місці.

Навіть на рівні істориків була дискусія про те, де саме відбувались масові розстріли? Тут, в цьому місці чи нижче? Мені здається, що всі ці пікнічки в Бабиному Яру — це не спосіб опрацювання минулого і заїдання трагічних сторінок, а результат багаторічного незнання.

Ми всі знаємо, стаємо все більш притомними та свідомими того факту, що за часів СРСР антисемітизм був, що цей антисемітизм призводив в тому числі до публічних заборон збиратись на цьому місці, говорити про Голокост. Людей затримували, не давали проводити публічні зібрання, переслідували тих, хто приходив. Ми можемо говорити про те, що існувала певна негласна заборона вимовляти під час урочистостей слово «Голокост», заборона подібних урочистостей. Це була цілеспрямована політика забуття радянського режиму. Дуже складно навчитися пам’ятати за той невеликий час, який минув після перезапуску процесів історичної пам’яті останніх кількох років.

Ірина Славінська: Коли саме цей процес почався і що могло стати приводом для цих змін?

Олександр Зінченко: Було кілька таких етапів, кілька спроб перезапуститися в певному сенсі. Ми мусимо згадати 1991 рік, коли президент Леонід Кравчук сказав частину промови, кілька слів, на їдиш. Це була перша спроба доторкнутись до цієї складної теми. Це була перша спроба перезапустити пам’ять про події в Бабиному Яру.

Повну розмову слухайте в аудіофайлі.

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS