http://antikor.com.ua/
Василь Шандро: Чи багато нових історій відкрилося через те, що архіви СРСР стали загальнодоступними?
Олександр Іщук: Дуже багато відкрилося. Коли дивишся архівні справи буває таке, що у листі ознайомлення немає жодного підпису. Тобто справу на дуже цікаву тему бачив тільки той, хто її зшивав і більше ніхто. В нас попереду дуже багато відкриттів. Для істориків це новини. Нова інформація про те, що відбувалося колись.
На лекції «Розсекречена історія ХХ століття» я розповідав про маловідомі факти, які я побачив в розсекречених архівах. Всі вони стосуються найбільш актуальних питань нашої історії таких, як Голодомор 1932-1933, Українська революція 1917-1921 років, селянські повстання, діяльність Українського визвольного руху, діяльність дисидентів, політичні репресії. Тепер ці документи ми можемо дивитися.
Василь Шандро: Перші архіви почали оприлюднювати за каденції Віктора Ющенка. Ви тоді працювали у архівах СБУ. Чи продовжили ви досліджувати архіви вже за президентства Януковича?
Олександр Іщук: Довелось побачити, як все це знову закривається. До архіві не пускали дослідників. Я тоді звільнився, бо не міг нормально працювати.
В архіві СБУ близько 25 співробітників із 95 змушені були звільнитися через умови, що виникли за часів Януковича. У 2013 році колектив був заляканий, а в архів майже ніхто не заходив.
Це робилося, що архіви не опрацьовувалися. Лише після Революції гідності архіви знову почали відкривати.
Ірина Славінська: Вам, як історику, доводилося бачити документи дотичні до української історії, які, наприклад, оприлюднювали американці. Що ви у них знайшли?
Олександр Іщук: Я володію англійською мовою, тому я ознайомився із тими документами, які вивісили. Там є цікаві матеріали, наприклад, як американська розвідка відстежувала суспільні настрої. У них були у СРСР свої інформатори. Настрої щодо цін, щодо уряду. Там є дуже цікаві мапи розвідувальних польотів на яких видно, хто де розміщував свої військові бази. Є дуже цікаві документи англійською мовою про Голод 1946-1947.
Висновок такий: американські розвідувальні органи слідкували за СРСР, щоб знати слабкі і сильні сторони цієї держави. Йшла холодна війна. Треба було знати не лише військову інформацію, а й суспільну.
Ірина Славінська: Які саме документи там є?
Олександр Іщук: Це розвідувальні донесення. Там є джерело, часто немає прізвища, бо воно зафарбоване. Написано хто і що розповідав про Радянський Союз.
Ірина Славінська: Це історія про шпигунство?
Олександр Іщук: Так, інформатори і шпигуни. Очевидно, що при посольстві США у СРСР був підрозділ, який займався розвідувальною діяльністю. Ті, хто симпатизував США мав завдання повідомляти про суспільні настрої. Формат був наступний: такий-то повідомив, що наразі не подобаються ціни і поведінка органів влади і таке інше. Дуже помітно, що була установка відстежувати певні аспекти.
Василь Шандро: Наскільки відкриті архіви здатні змінити суспільну свідомість украраїнців. Чи зможуть вони зробити це без ретрансляторів таких, як школи, університети, ЗМІ?
Олександр Іщук: Дійсно. Оригінали документів дивляться переважно фахівці. Доступ наче є, а людей, які бажають подивитися мало. Виходить, що фахівцям ситуація зрозуміла, а суспільства це не торкнулося. Головне, щоб у людей було бажання і час. Роль ЗМІ дуже велика у процесі популяризації цих архів. Я не розумію, чому досі немає на телебаченні коротких програм, які підіймали б актуальні питання історії. Держава від цього відсторонилася, а міфи продовжують існувати. Ситуацію на Донбасі маємо, бо живуть Радянські міфи.
Ірина Славінська: Чи є у вашій практиці найбільший міф, який вам вдалося розвінчати під час роботи із паперами?
Олександр Іщук: Дуже багато людей гинуло від боротьби із Радянською владою і виникало питання – куди дівали трупи цих людей? Є місця масових поховань. Знайти ці місця доволі непросто. До того ж, була технологія, як це робилося? Був певний звіт, як знищувалися трупи. Наприклад, йде рапорт, що чекісти викопали на території спеціального об’єкту триметрову яму. Її засипали вапном, кинули туди трупи підпільників ОУН і поховали, щоб ніхто ніколи не знайшов. Відбулося затирання пам’яті.
І це були не просто підпільники, а помічники Романа Шухевича – Петро Федун і Роман Кравчук. Це не рядові люди. Це було зроблено спеціально, щоб затерти про них пам’ять. Лише документ зберігся і він дуже рідкісний. Таке дуже важко відшукати. Про того ж Шухевича такого акту немає.
Ірина Славінська: Тобто кат не просто вбиває жертву, а й знищує пам’ять про неї. Це доводить владу ката до абсолюта.
Олександр Іщук: А документи про Бабин яр? Спочатку розстріляли і закопали тіла людей, а через два роки викопали і спалили. Взагалі нічого немає, крім попелу. Потім почали робити підприємство і прорвало дамбу на Куренівці. Це наче, як помста владі за те, що вона не турбувалася про це місце пам’яті і спеціально створила там підприємство, щоб затерти ці сліди. В результаті катастрофа і ніхто не знає, скільки людей тоді загинуло.
Василь Шандро: Згадуючи часи правління Януковича. Чи є підстави вважати, що, можливо, частина документів зникла чи була кудись перевезена.
Олександр Іщук: Скоріше вони не давали до них доступу. Думаю, що вони були більше стурбовані замітанням слідів урядовців Януковича. Навіть є відео, як СБУ і інші органи палять свої документи. Це ж явно палили агентурні справи, які стосувалися того, з ким працювали, за ким стежили, кого прослуховували. Все це знищили. Дуже важко відтворити період з 2012 до 2014.
Ірина Славінська: А багато хто і досі залишився на посаді.
Олександр Іщук: Звичайно. Для цього ж і знищують документи. Щоб залишитися при тому, що було.
Василь Шандро: Для чого історики досліджують архіви? Український історик хоче довести, що Радянська влада погана? Чи український історик готовий до документів, які дискредитують ті речі, які ми вважаємо для себе героїчними?
Олександр Іщук: Сучасним історикам ближче другий варіант. Про це важливо говорити. Зараз ці питання проговорюються. Є можливість вислухати різні сторони. Люди висвітлюють Український визвольний рух з різних боків. Так, були і негативні аспекти. Нащо їх приховувати. Ми повинні вивчати це.
Ірина Славінська: Як залишитися істориком і не перетворитися на пропагандиста?
Олександр Іщук: Не продаватися. Історики іноді міняють позиції. У Польщі, на жаль, коли змінилася влада, історики перестали говорити те, що говорили раніше. Вони раніше говорили про Волинську трагедію більш м’яко, не настільки жорстоко. Зараз стало можливим говорити так само, як правляча партія. Коли було голосування про те, щоб визнати події в Україні геноцидом, то жоден депутат польського Сейму не висловився проти. Історики Польщі теж промовчали. Хоча, багато хто з них знає, що процес винищення був взаємним.
Ірина Славінська: Проте, це жодним чином не виправдовує злочини, які відбулися з українського боку.
Василь Шандро: Як нам на подібні речі реагувати? Ми не можемо говорити про те, що в нас є усталена модель реагування на подібні речі.
Олександр Іщук: Є дуже гарна модель з минулого століття – вибачаємо і просимо пробачення. Ця модель використовувалася раніше – 20 років тому так і вибудовувався діалог. Всі розуміли, що з обох боків є провина і треба це обговорювати, а не обирати одного винуватого.
Якщо немає діалогу, а є лише обвинувачення – це вже політична акція, а не історія.
Василь Шандро: Чи багато ще відкритих, але не прочитаних архіві?
Олександр Іщук: Багато. Історики не дуже заможні люди, тому не можуть видавати книги. В архівах є багато неопрацьованого.