Громадське радіо
Василь Шандро: Якою була ваша мотивація в січневі дні 1990 року, 27 років тому?
Андрій Куликов: Моя мотивація була дуже просто – засвідчити, що українці в багатьох містах хочуть, щоби Україна була незалежною. Соборність була символом і ознакою незалежності.
Василь Шандро: Тобто про незалежність тоді говорили відверто?
Андрій Куликов: І до того говорили, в 1960-х наприклад. Хтось говорив відверто, а хтось не говорив. В кінці 1980-х це не було небезпечно але ще і не було утверджено.
Наталка Соколенко: А як збиралися люди? Як ви, зокрема, дізналися, що буде така акція?
Андрій Куликов: Я тоді входив до двох опозиційних організацій і там поширювалася ця інформація. Було трохи листівок, буяв самвидав. Інша ситуація була з тим, що люди не знали про УНР, ЗУНР, Злуку. Я сам напередодні лише дізнався. Людей треба було переконати, що справа варта заходу.
Можливо тоді і зародилися міфи, які потім поширювалися і процвітали у суспільстві. Тому що автобуси з галичанами, які приїхали на Житомирщину і Київщину, тому що боялися, що живий ланцюг не відбудеться, справді були.
Люди справді вийшли. Але українці з західної України були зовсім не зайвими. Тому що коли береш за руку людину з іншого регіону, це психологічно надає сил.
Наталка Соколенко: Де ви стояли в ланцюзі і кого тримали за руки?
Андрій Куликов: Я стояв з прапорцем УРСР. В полі мого зору я був єдиний з таким прапорцем. Більшість людей тримали синьо-жовті прапори. Я стояв трохи нижче метро Університет, по тому боці бульвару Шевченка, спиною до огорожі Ботанічного саду. За руки я тримав двох трохи старших за мене дядьків. Звідки вони були, я не знаю.
Наталка Соколенко: Вадиме, а ви сьогодні кого тримали за руки?
Вадим Васильчук: Я тримав за руки символічного вояка УНР і символічного вояка ЗУНР. Був по центру. Ми відтворювали події 1919 року, одягали костюми. Це було театралізоване дійство. Я знаю, що все не так трішечки було, але ми хотіли надати всьому цьому більшого символізму.
Василь Шандро: Скільки людей зараз виходить на подібні акції?
Вадим Васильчук: До 1000 людей. Більше ще ніколи не було. Це люди різного віку. Є ті, хто приходив і 1990 року, приносили прапори з 1990 року. Казали, що приємно, що відновлюється традиція. Приходили батьки з малюками 3-5 рочків. Поєднуємо не тільки береги Дніпра, а й покоління.
Василь Шандро: З нами зараз на прямому зв’язку режисер Сергій Проскурня. Чи брали участь у живому ланцюзі 1990 року?
Сергій Проскурня: Так. Ми активно долучилися до організації ланцюга. А ще саме в цей день ми створили театр-студію «Будьмо!» і відбулася наша прем’єрна постановка за твором Ліни Костенко «Дума про братів Неазовських». Це відбувалося в приміщені Трапезної Михайлівского монастиря, який ще стояв в руїнах. Але перед виставою ми всі були на акції. Трималися за руки і стояли в ланцюгу.
Василь Шандро: День Собороності 22 січня тепер це не тільки День Злуки, а й день пам’яті про перших загиблих на Майдані – Сергія Нігояна, Михайла Жизневського. Ви тоді працювали над проектом Наш Шевченко і так сталося, що одним з учасників проекту став Сергій Нігоян, який читав вірш Шевченка на Майдані. Якщо можна, кілька слів про це.
Сергій Проскурня: Ця тема для мене дуже емоційна. Коли я згадую про це, мене завжди тягне на сльози. На сайті проекту Наш Шевченко побували близько 3 мільйонів відвідувачів і з них 1,5 мільйони – саме на сторінці з відео Сергія Нігояна.
Сергія я бачив з перших днів Революції Гідності. Через місяць зустрічей і розмов про його мрію стати актором ми записали це відео. Воно потрапило у мережу рівно за місяць до його загибелі. Так сталося, що в ніч на День Злуки я довго був на Майдані, повернувся додому лише під ранок. Мене розбудив дзвінок журналістів української служби ВВС, які сказали мені що Сергій загинув.
Я вже понад два роки допомагаю організовувати режисуру урочистих події за участі президента України. Сьогодні ранок президента розпочався з відвідин місця загибелі Сергія Нігояна і Михайла Жизневського. Потім він нагороджував видатних українців державними нагородами у Музеї Шевченка. Разом з державним архівом ми зробили до цьогорічного Дня Соборності виставку раритетних документів періоду національно-визвольних змагань.
Василь Шандро: Жертовність і соборність, можливо це патетично звучить в 2017 році але напевно що ця тема є актуальною. Чи зробили ми висновки з непростого 20-го століття?
Андрій Куликов: Зробили. Але як українці різні, так само і їхні висновки є різними. Я хочу вірити, що для багатьох цей висновок полягає в тому, що незалежність треба берегти не задля власне незалежності, а задля порозуміння, єднання. Тоді злука має сенс. Кидати цю справу не можна ні на півдорозі, ні на трьох чвертях.
Вадим Васильчук: Ми багато чому вже навчилися і ще навчимося тому, що є необхідним. 2017 рік зараз відрізняється від 2013, 2004-2005 і від 1990-х років. В 2014 ми дізналися про перші жертви вже на мосту. Тепер ми вшановуємося ці жертви свічками і хвилиною мовчання.
Час дав змогу вибороти і злуку і свободу. Якщо в 1919 році після кількох століть розділеності утворилися дві незалежні країни і зуміли об’єднатися, то ми тим паче повинні зуміти це зробити.