Анастасія Багаліка: З чого почалось твоє знайомство з Умберто Еко?
Ірина Славінська: Моя історія тут класична. Я вчилась на першому курсі факультету французької мови і літератури Київського лінгвістичного університету. Там існувала літературна студія, яка була стартовим майданчиком багатьох відомих сучасних українських письменників, які були там студентами. Ця студія передбачала, крім читань власних творів, лекції, одна з яких була присвячена роману «Ім’я троянди» Умберто Еко. Після лекції мені захотілось прочитати цю книжку, і вона мене вразила насамперед тим, що не далася з першого разу. Вхід у цей роман, як писав Умберто Еко, такий самий нелегкий, як шлях до середньовічного монастиря. Ти ідеш довго, першу сотню сторінок дуже повільно, для тих, хто звик читати щось гостросюжетне, «Ім’я троянди» досить некомфортне. Мене до цього роману повернув гарно знятий фільм, і я прочитала книжку.
Анастасія Багаліка: Яке місце Умберто Еко у світовій літературі?
Ірина Славінська: Визначити його місце — це завдання для літературознавців. Сьогодні нам зрозуміло, хто він такий з позиції світової літератури: він — сучасний класик. Це величезне ім’я європейської літератури, проте важливо не забувати, що він так само великий дослідник літератури. Умберто Еко — фахівець із семіотики, знавець культури Середньовіччя. Він починав роботу у галузі Середньовіччя тоді, коли панувала думка, що це темна доба, коли немає нічого цікавого. Він був одним із тих, хто займався дослідженням цієї культурно багатої епохи, і популяризував ідею цікавого Середньовіччя. Також Умберто Еко дуже цікавий теоретик перекладу, свого часу для мене важливою була його книжка «Сказати майже те саме».
Анастасія Багаліка: Розкажи про свій переклад книги «Не сподівайтеся позбутися книжок» і співпрацю з Умберто Еко і Клодом Кар’єром.
Ірина Славінська: Ця книжка про те, як великі класики культури сміються. Ця думка близька Умберто Еко. У романі «Ім’я троянди» є пасаж, який часто повторюється і зводиться до того, що диявол — це істина, у якій ніхто не сумнівається, і правда, де немає місця для усмішки. Умберто Еко весь про те, як сумніватися, як не сприймати надто серйозно важливі речі.
«Не сподівайтеся позбутися книжок» — це полілог, у якому бере участь три людини: Умберто Еко, Жан-Клод Кар’єр, французький режисер, і Жан-Філіпп де Тоннак, який проводив їхню розмову. Розмова починається з того, як змінюється книжка, що зміниться з розвитком електронних книжок. Далі йде мова про багато важливих речей, наприклад, про те, як культура проходить фільтр часу. У розмові відкривається їхня пристрасть до колекціонування книжок. В Умберто Еко була величезна колекція книжок, зокрема і тих, які були винайдені у перше століття після винайдення друкарства. Його бібліотека — одна з найпрекрасніших, які я бачила у житті. Вона естетична, добре систематизована.
Анастасія Багаліка: Ця книжка доступна для інтелектуального, але не втаємниченого читача?
Ірина Славінська: Так, вона дуже легка. Видно, що Жан-Філіпп де Тоннак багато працював над тим, щоб вона була доступна для читання. Це не трактат, а нібито бесіда, до якої ти долучаєшся, у тебе відразу виникають свої думки. Умберто Еко в усіх своїх книжках поєднував, наприклад, детектив з цікавим історичним періодом, і після кожної книжки ти стаєш більш освіченим. Він заслуговує на те, щоб бути прочитаним серйозно, але не надто серйозно, адже весь його доробок про те, що має бути місце для сміху.
Анастасія Багаліка: З якої книжки варто почати знайомство з Умберто Еко?
Ірина Славінська: Мені здається, що «Не сподівайтеся позбутися книжок» є чудовим варіантом для старту, тому що вона написана дуже популярно. У ній розкидано багато анекдотів й історій з життя, присвячених книжкам Умберто Еко. Скажімо, він розповідає, що образ бібліотеки, яка горить — це фінальна сцена з роману «Ім’я троянди» — це його великий страх з дитинства, бо над ним жила родина пожежників, і він прокидався вночі він стукоту чобіт, а зранку дружина пожежника приходила і розповідала його мамі, що і де згоріло. І цей страх вогню іде з ним все життя, і він одержимо страхує своє майно від пожежі.
Якщо продовжити список літератури, варто звернути на «Празький цвинтар», зі свіжого — «Номер Нуль» — роман про роботу журналістів, яких він ненавидів. У романі є містифікована фантазія на тему: що якщо Муссоліні не вбили?
Вчора була заява видавця Умберто Еко, що вийде ще одна його книжка, над якою він почав працювати — це буде щось на зразок чернеток і записів розмов.