З Катманду до Києва через Мюнхен та Мінськ: історія повернення 18 українців з Непалу

Яна Ростем: Наша подорож у Непал розпочалась 8 березня, планувався трекінг до базового табору Еверест. В групі було 11 українців. На той момент ще не була оголошена пандемія і це була заздалегідь спланована поїздка. Мови про закриття кордонів не було.

Про закриття кордонів ми дізнались через 4 дні нашої подорожі й в принципі фізично не могли повернутись в Катманду, щоб встигнути на евакуаційні рейси.

Після того, як ми прийняли з групою рішення про те, що будемо продовжувати трек, бо все одно не можемо вплинути на ситуацію, пройшло ще 9 днів маршруту. Потім ми почали повертатись у Катманду, а у Непалі були закриті всі авіасполучення — внутрішні та зовнішні, міжрегіональні автобусні перевезення.

Почались довгі перемовини з консульством і владою Непалу. Через 4 дні нас змогли евакуювати в Катманду. Це стало першою ланкою нашого повернення в Україну. Нас розмістили у готелі, де обробили дезінфекційними засобами й попросили не виходити з готелю взагалі. Їжа і вода були, нам все доставляли, переживали про нашу безпеку.

По самому Катманду діяла по суті комендантська година: можна було виходити лише з 5 до 7 вечора. За 10 днів ми вийшли 2 рази, буквально на 15 хвилин, подихати повітрям. Працювали тільки продуктові магазини й аптеки.

Були поліцейські та блокпости через кожен кілометр. Також до туристів не пускали місцевих. Ще розказували, що поліцейські били людей дубинками: не туристів, а місцевих.

Я назвала б наше повернення в Україну все-таки евакуацією. Коли ми повернулись в Катманду нарешті, ми почали контактувати з іншими українцями через інтернет, соцмережі, скооперувались в одну групу. Проблема була в тому, що Непал був повністю закритий і нас міг забрати лише евакуаційний рейс, іншого варіанту не було.

Ми дізнались, що періодично європейські країни забирають своїх громадян, тому подумали, що непоганий варіант дістатись у Франкфурт чи Мюнхен, а звідти добратись до Мінська, тому що Belavia досі має регулярні авіасполучення з Європою. З Мінську вирішили дістатись на орендованому перевізнику в Київ.

Ми запропонували цей варіант посольству, вони почали теж працювати над цим. З’явилась велика публікація у Facebook, у якій ми розповіли про свою ситуацію.

Завдяки журналістам, які розповіли про нас, з’явились дуже корисні контакти з Міністерством закордонних справ, також допомагали співробітники посольства України в Берліні, які лобіювали, щоб нас взяли на цей рейс.

Перед рейсом нам сказали, що шанси невеликі й німці нічого не обіцяють, але ми приїхали в аеропорт. У першу чергу на літак забрали німців, потім — громадян ЄС, потім нас. Ми прилетіли в Мюнхен. Але нюанс був у тому, що ЄС закрило Шенген, ми перебували у транзитній зоні. Про нас подбали дипломати.

Ми чекали 18 годин в аеропорту на літак до Мінська. Там перевізники довезли нас до кордону з Білоруссю, ми перейшли кордон пішки й на нейтральній зоні нас мав чекати транспорт, щоб довезти у Київ. На жаль, за нами не приїхали й ми були змушені йти пішки до українського кордону з рюкзаками вагою по 15 кілограмів.

Виявилось, що транспорт не приїхав, бо МОЗ надало розпорядження відправити нас на обсервацію. Після цього нам сказали, що зроблять тести. Водії почали відмовлятись нас везти, коли дізнались, що ми приїхали з Непалу. Так ми застрягли біля кордону на три години.

Потім до нас приїхав напіввантажний автобус, на ньому ми і перетинали кордон з Україною. Треба надати належне прикордонникам, вони нам допомагали як могли. Єдине питання до МОЗ, чому нікого про це не повідомили і не надіслали свій транспорт, раз вже везуть на здачу тестів.

Нас довезли до Чернігова, це було десь о 4 ночі, там нас протестували. Перед цим ми підписали підписку про самоізоляцію і власне на цьому трансфері дісталися додому. Вже ввечері нам прийшли результати тестів, всі вони були негативними.

Сумарно наша дорога додому тривала 53 години. Вартість нашої дороги виходить десь 800 доларів. Думаю, що це досить нормальний варіант. До карантину бюджетний квиток в один бік з Києва коштує 250 доларів.