фото сedem.org.ua
Гостя – голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук
Олександра Матвійчук: Основна проблема з цим законопроєктом в тому, що він стосується імплементації міжнародного гуманітарного та міжнародного кримінального права. А це окремі сфери, які, на жаль, не знають навіть юристи в Україні. Багато міфів пов’язано саме з цим.
Наприклад, у мене на сторінці у Facebook люди питали «А от якщо ми заявимо, що «помилування не буде», це означає, що ми вчинили воєнний злочин і нас посадять?». Зрозуміло, що люди не знають, що немає такого воєнного злочину як «помилування не буде».
Тут мала б бути потужна кампанія на державному рівні, яка б пояснювала населенню, яке живе у країні у стані війни про основні положення міжнародного права.
Протягом семи років цей законопроєкт нікого не цікавив, окрім правозахисників, людей, які вийшли з полону (бо він відкриває дорогу до справедливості жертвам воєнних злочинів, які були катовані, які зазнали сексуального насилля в полоні, яких били, яким відрізали кінцівки, які стали свідками страшних позасудових розстрілів під час полону) та окремих народних депутатів. У цьому законі немає якихось економічних інтересів, він не дає нікому ніяких політичних дивідендів.
Ми живемо в новій реальності, коли Російська Федерація окупувала Крим, окупувала частину Донбасу, веде воєнні дії, веде проти нас гібридну війну в інформаційному вимірі. В реальності, коли 5,5 мільйонів людей, які проживають на окупованих територіях, стають жертвами воєнних злочинів. Ще у 2014 році треба було встановити за такі дії відповідальність.
Валентина Троян: Що основне в цьому законі? Що він дозволяє робити такого, чого раніше не було?
Олександра Матвійчук: На цьому тижні ми відзначаємо річницю депортації кримськотатарських євреїв 1944 року. Це злочин проти людяності, який не має терміну давності. Це означає, що попри те, що люди, які чинили цей злочин, вже давно відійшли в інші світи, все одно цей суд зможе відбутися. Прокуратура Криму давно підготувала матеріали для того, щоб передати в суд, щоб довести не просто на рівні політичних заяв і декларацій, а на рівні права те, що це був злочин проти людяності. Відповідальності в Кримінальному кодексі за злочини проти людяності немає. Прокуратура Криму чекає цей закон для того, щоб мати змогу почати переслідувати, відновлювати історично знакову для кримських татар правду вже в українських судах.
Злочини проти людяності, геноцид, воєнні злочини та агресія — це чотири види злочинів, які вносяться в Кримінальний кодекс. Це не просто порушення, це найстрашніші, які тільки можуть бути, злочини в міжнародному праві. Людською мовою: це звірства, які лишаються не тільки відповідальністю держави, а вважається, що вся міжнародна спільнота має боротися разом задля того, щоб такі речі не відбувалися.
Воєнні злочини в 438 статті були виписані так недолуго, що їх не можна було застосовувати. Тобто, вже сім років ми живемо в реальності, де воєнні злочини вчиняються, а відповідальності за це, належного правового інструменту у національних правових органів немає. І цю ситуацію треба було виправити.
У міжнародному праві існує імператив — воєнні злочинці не можуть бути амністовані. Ухваленням цього закону Україна посилає сигнал на окуповані території, що кримінальна відповідальність індивідуальна. Так, зараз території окуповані, але ситуація може змінитися. 10 років, 20 років, байдуже. Якщо ви доживете, ви постанете перед судом, ви будете відповідати за все, що ви скоїли. І це розуміння, цей страх може зараз мати охолоджувальний ефект на катів в ізоляції, на людей, які викрадають мешканців та мешканок Донбасу з проукраїнськими поглядами. І це збереже людям життя. Це дуже важливо.
Цей законопроєкт направлений проти воєнних злочинців. А воєнні злочинці — це не про усі злочини, які можуть вчинятися під час війни. Це не військові, це воєнні злочини. Тут велика різниця. Не просто хтось забрав чийсь автомобіль з метою наживи, ні. Це, ще раз кажу, звірства з точки зору міжнародного права. І давайте будемо чесними — ми ж чимось відрізняємось від бандитів, які захопили за допомогою Російської Федерації частину Донбасу? Якщо уявити, що хтось з представників української сторони викрадав, утримував жінок в полоні, ґвалтував їх, то невже ви скажете, що за це не має бути відповідальності? А якщо такого не було, то закон не про них.
Питання в тому, що якщо хтось захоче сфабрикувати справу, наш закон не потрібен. Набагато легше сфабрикувати справу за звичайною статтею «умисне вбивство». Набагато легше сфабрикувати справу за будь-якою статтею Кримінального кодексу. Якщо ми говоримо про політичне замовлення, то байдуже, що в законі написано, мова не про те, що в законі. Мова в тому, що має бути така система, яка цього не допускає. А якщо ми не будемо спроможні реформувати наші органи, то байдуже, що в законах написано, вони самі по собі не є захистом. Нам доведеться боротися за правильну імплементацію будь-яких законів в Україні, поки вона не матиме досконалу правоохоронну і судову системи.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS