З'ясовується, що волонтерська справа зазнає Diminuendo, тобто сходить нанівець. Чому згасає ця народна ініціатива в Україні? У нас у студії Тарас Степура, який є очільником волонтерської групи "Булат - допомога армії", донор і доброволець Майдану Оксана Постова та Ірина Славінська, представник організації "Донор UA".
Ірина Славінська: За травень і до 14 червня, Міжнародного дня донора ми робили всеукраїнський флешмоб - просто долучитися до донорства і таким чином відсвяткувати День донора. Показати, що ми рятуємо життя, тому що ми люди, а не тому що хтось помирає. Відгукнулося надзвичайна мала кількість людей.
Ви хотіли щоб це стало системою, а не якісь емоційним порохом на трагічні події?
Так. Ми існуємо з 2007 року і пропагуємо безоплатне донорство. Опікові центри, швидкі допомоги, онкохворі теж потребують донорської крові.
Ваші акції не мали підтримки?
Так. Дуже смішна цифра, яку прийняв міський центр крові - 10 людей за 2 дні. У перший день до нас приїхало більше журналістів, ніж донорів.
Тарасе, питання до вас як до волонтера, який має велику групу "Булат- допомога армії". Мені здається, що особисто ви через волонтерську діяльність залізли у борги. Це так?
Так, після останньої поїздки довелося брати у борг, щоб перекрити ті запити, який мав підрозділ. Цей підрозділ знаходиться навпроти Горлівки, тому дійсно хотілося їм допомогти.
Але ті, хто їздили, так і їздять тільки в тилу їм ніхто не допомагає?
Все вірно. Волонтерство - зовсім нове явище для України. Поширилося, коли держава виявилася неспроможною виконувати свої функції.
А зараз спроможна?
Ще ні. Волонтери підмінили виконання певних функцій державою. Якась частина народу перераховувала кошти волонтерам з власного бюджету. Вони виконували свою функції: закуповували речі, доставляли на фронт. Але цей механізм не може працювати довгий час, тому що волонтер фактично не займається власним життям. Він не має прибутку,і тому цей період затягнувся. А держава неефективна у постачанні амуніції, продовольства. Об'єктивно цей рух не може занадто довго підмінювати державу.
Ми озвучили причини, але, напевно, кожен з вас бачить вирішення цих питань?
Які ініціативи можна впроваджувати у цьому руслі?
Ірина Славінська: Раніше ми зверталися до держави : "Стійте осторонь і не заважайте!" Тепер нам цей заклик не потрібен. Зараз держава навіть не намагається щось зробити. Для прикладу, в Україні за роки незалежності не створена служба крові, тобто не існує єдиного банку крові. В України близько 400 станцій переливання крові. Вони діляться приблизно на 10 різних бюджетів. Наприклад, у Києві знаходяться станції як міського бюджету, як бюджету Київської області, бюджету МОЗу, так і бюджету Академії Наук і бюджету МВС. Вони між собою ніяк не пов'язані. Вони не передають один одному кров.
Що можна рекомендувати самим людям?
Оксана Постова: Тільки сарафанне радіо. Треба підіймати друзів, нагадувати їм через соціальні мережі. Одна з причин занепаду волонтерського руху - замала кількість активістів. Дуже багато людей, які сказали:"Я відніс речі, я здав гроші двічі, здав кров тричі. Тепер хай інші роблять". Якщо так скаже кожен, то дуже мала ймовірність що той інший почне щось робити.
Тарасе, рано чи пізно держава повинна запрацювати? Чи вона і волонтерство так і залишаться альтернативою один одному?
Держава не те, що не зовсім нічого не робить, але занадто мало як для такого періоду, який пройшов з початку війни. Ми занадто оптимістично дивилися на наслідки Майдану. Багато хто став волонтером, тому що Майдан завершився і все почало повертатися у звичне русло і хотілося зберегти цю атмосферу взаємодопомоги та безкорисності. Народ не був готовий до війни. Населення виявилось готовим до якоїсь короткострокової допомоги, яка не наносить шкоди бюджету. Війна втомила людей. Наші генерали звикли казати, що у нас війни немає, що у нас перемир'я. І волонтерів не слід допускати на передові позиції.
Але ж був момент зрощення влади та волонтерів?
Це почалося з призначення Юрія Бірюкова радником Президента. Я покладав надії на те, що Бірюков, ставши помічником, фактично координуватиме волонтерський рух і зробить його ефективнішим. Цього не відбулося.
Яка ситуація з волонтерами була до бойових дій?
Якщо порівнювати донорство навіть не з радянськими часами, а з 1993 -1994 рр. та з сьогоденням,то станція переливання крові приймала у 90 - ті близько 80 тис донорів, а за рахунок Майдану, коли був великий потік донорів, ситуація стабілізувалася. Але відповідно до вимог ВООЗ в Україні є лише половина необхідної крові. Ми говоримо про мирний час. Знову ж таки, тому що немає єдиного банку крові та реєстру донорів. Донорство в дуже поганій ситуації, тому що немає підтримки та пропаганди від держави, немає програми розвитку донорського руху.
Чи зверталися ви з ситуацією щодо донорства до Міністерства охорони здоров'я? Чи може воно вплинути на ситуацію?
Вплинути дуже складно. Хотілося б згадати про один нюанс. Є агенція CDC, яка оплатила створення національного реєстру і перевела в державну службу по ВІЛ/ СНІДу мільйон доларів на створення такої системи. На сьогоднішній день служби немає. Звертатися з проханням навіть на такому високому рівні просто немає часу. Ми рятуємо життя.
Вчора у студії був Сергій Тахмазов, відомий оператор. Він зазначив, що поки не буде подолано опір держави, він буде волонтером. Тарасе, коли ви повернетесь у професію?
Поки буде війна я займатимусь волонтерською діяльністю. Хоча на сьогоднішній день доводиться поєднувати заробіток коштів з волонтерською діяльністю.
У студії працюють Анастасія Багаліка та Галина Бабій. Гості – Оксана Постова, підприємець, донор з часів Євромайдану, Ірина Славінська, представник Донор.ua, Тарас Степура – очільник волонтерської групи “Булат – допомога армії”. Говоримо про згасання волонтерської активності в суспільстві. Навіть на масштабних акціях (концерти, фестивалі, квести) вдається зібрати мізерні кошти на допомогу ЗСУ чи переселенцям. Причини: втома українців від соціальних потрясінь, відсторонення від політичного життя, хибне сподівання на швидку перемогу, зростання байдужості, знецінення заощаджень, елементарне зосередження на літніх клопотах – дачі, відпустки… Працює ментальна програма «Поки грім не гримне, дядько не перехреститься»? Чи має на зміну волонтерству прийти системна державна політика?
З’ясовується, що волонтерська справа зазнає Diminuendo, тобто сходить нанівець. Чому згасає ця народна ініціатива в Україні? У нас у студії Тарас Степура, який є очільником волонтерської групи “Булат – допомога армії”, донор і доброволець Майдану Оксана Постова та Ірина Славінська, представник організації “Донор UA”.
Ірина Славінська: За травень і до 14 червня, Міжнародного дня донора ми робили всеукраїнський флешмоб – просто долучитися до донорства і таким чином відсвяткувати День донора. Показати, що ми рятуємо життя, тому що ми люди, а не тому що хтось помирає. Відгукнулося надзвичайна мала кількість людей.
Ви хотіли щоб це стало системою, а не якісь емоційним порохом на трагічні події?
Так. Ми існуємо з 2007 року і пропагуємо безоплатне донорство. Опікові центри, швидкі допомоги, онкохворі теж потребують донорської крові.
Ваші акції не мали підтримки?
Так. Дуже смішна цифра, яку прийняв міський центр крові – 10 людей за 2 дні. У перший день до нас приїхало більше журналістів, ніж донорів.
Тарасе, питання до вас як до волонтера, який має велику групу “Булат- допомога армії”. Мені здається, що особисто ви через волонтерську діяльність залізли у борги. Це так?
Так, після останньої поїздки довелося брати у борг, щоб перекрити ті запити, який мав підрозділ. Цей підрозділ знаходиться навпроти Горлівки, тому дійсно хотілося їм допомогти.
Але ті, хто їздили, так і їздять тільки в тилу їм ніхто не допомагає?
Все вірно. Волонтерство – зовсім нове явище для України. Поширилося, коли держава виявилася неспроможною виконувати свої функції.
А зараз спроможна?
Ще ні. Волонтери підмінили виконання певних функцій державою. Якась частина народу перераховувала кошти волонтерам з власного бюджету. Вони виконували свою функції: закуповували речі, доставляли на фронт. Але цей механізм не може працювати довгий час, тому що волонтер фактично не займається власним життям. Він не має прибутку,і тому цей період затягнувся. А держава неефективна у постачанні амуніції, продовольства. Об’єктивно цей рух не може занадто довго підмінювати державу.
Ми озвучили причини, але, напевно, кожен з вас бачить вирішення цих питань?
Які ініціативи можна впроваджувати у цьому руслі?
Ірина Славінська: Раніше ми зверталися до держави : “Стійте осторонь і не заважайте!” Тепер нам цей заклик не потрібен. Зараз держава навіть не намагається щось зробити. Для прикладу, в Україні за роки незалежності не створена служба крові, тобто не існує єдиного банку крові. В України близько 400 станцій переливання крові. Вони діляться приблизно на 10 різних бюджетів. Наприклад, у Києві знаходяться станції як міського бюджету, як бюджету Київської області, бюджету МОЗу, так і бюджету Академії Наук і бюджету МВС. Вони між собою ніяк не пов’язані. Вони не передають один одному кров.
Що можна рекомендувати самим людям?
Оксана Постова: Тільки сарафанне радіо. Треба підіймати друзів, нагадувати їм через соціальні мережі. Одна з причин занепаду волонтерського руху – замала кількість активістів. Дуже багато людей, які сказали:”Я відніс речі, я здав гроші двічі, здав кров тричі. Тепер хай інші роблять”. Якщо так скаже кожен, то дуже мала ймовірність що той інший почне щось робити.
Тарасе, рано чи пізно держава повинна запрацювати? Чи вона і волонтерство так і залишаться альтернативою один одному?
Держава не те, що не зовсім нічого не робить, але занадто мало як для такого періоду, який пройшов з початку війни. Ми занадто оптимістично дивилися на наслідки Майдану. Багато хто став волонтером, тому що Майдан завершився і все почало повертатися у звичне русло і хотілося зберегти цю атмосферу взаємодопомоги та безкорисності. Народ не був готовий до війни. Населення виявилось готовим до якоїсь короткострокової допомоги, яка не наносить шкоди бюджету. Війна втомила людей. Наші генерали звикли казати, що у нас війни немає, що у нас перемир’я. І волонтерів не слід допускати на передові позиції.
Але ж був момент зрощення влади та волонтерів?
Це почалося з призначення Юрія Бірюкова радником Президента. Я покладав надії на те, що Бірюков, ставши помічником, фактично координуватиме волонтерський рух і зробить його ефективнішим. Цього не відбулося.
Яка ситуація з волонтерами була до бойових дій?
Якщо порівнювати донорство навіть не з радянськими часами, а з 1993 -1994 рр. та з сьогоденням,то станція переливання крові приймала у 90 – ті близько 80 тис донорів, а за рахунок Майдану, коли був великий потік донорів, ситуація стабілізувалася. Але відповідно до вимог ВООЗ в Україні є лише половина необхідної крові. Ми говоримо про мирний час. Знову ж таки, тому що немає єдиного банку крові та реєстру донорів. Донорство в дуже поганій ситуації, тому що немає підтримки та пропаганди від держави, немає програми розвитку донорського руху.
Чи зверталися ви з ситуацією щодо донорства до Міністерства охорони здоров’я? Чи може воно вплинути на ситуацію?
Вплинути дуже складно. Хотілося б згадати про один нюанс. Є агенція CDC, яка оплатила створення національного реєстру і перевела в державну службу по ВІЛ/ СНІДу мільйон доларів на створення такої системи. На сьогоднішній день служби немає. Звертатися з проханням навіть на такому високому рівні просто немає часу. Ми рятуємо життя.
Вчора у студії був Сергій Тахмазов, відомий оператор. Він зазначив, що поки не буде подолано опір держави, він буде волонтером. Тарасе, коли ви повернетесь у професію?
Поки буде війна я займатимусь волонтерською діяльністю. Хоча на сьогоднішній день доводиться поєднувати заробіток коштів з волонтерською діяльністю.
