Жінка на війні: Олена Білозерська презентувала книгу «Щоденник нелегального солдата»

Зараз Олена Білозерська є офіцеркою морської піхоти ЗСУ. З 2014 по 2017 рік вона була снайперкою у «Правому секторі» та Українській Добровольчій Армії. Саме цьому періоду її життя присвячена книга

Ведучі

Василь Шандро

Жінка на війні: Олена Білозерська презентувала книгу «Щоденник нелегального солдата»
https://static.hromadske.radio/2019/09/hr-hh-19-09-18_bilozerska.mp3
https://static.hromadske.radio/2019/09/hr-hh-19-09-18_bilozerska.mp3
Жінка на війні: Олена Білозерська презентувала книгу «Щоденник нелегального солдата»
0:00
/
0:00

— Ви ж вже легальний солдат?

— Вже так, а перед тим 3,5 роки була нелегальним солдатом. З 2014 по 2017 я воювала у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», а потім, коли з нього вийшла Українська Добровольча Армія, то в УДА. Це добровольчі з’єднання, які по сьогоднішній день не оформлені офіційно, не включені до складу жодної з офіційних державних силових структур. Через це ми нібито не мали перебувати на фронті, не мали права воювати, нас весь час ловили, ми весь час ховалися, удавали, що нас немає.

Ми не мали жодних пільг, передбачених законом, статусів УБД, стабільних зарплат, виплат у разі поранення або загибелі.

— Було відчуття цієї нелегальності протягом першого, другого року війни?

— Перший рік ніхто про такі речі не замислювався. Багато хто думав, що перемога вже близько, ми били ворога і думали тільки про те, як робити це якомога більш ефективно. Коли війна почала затягуватися, з’явилося відчуття певного принизливого становища, в якому ти перебуваєш. Ти абсолютно безкорисливо захищаєш свою державу, ризикуєш життям, деякі твої побратими вже загинули, деякі отримали серйозні поранення, деякі залишилися каліками. І ти мусиш удавати, що тебе там немає, ти мусиш це приховувати. Ми не зовсім приховували, тому що, по-перше, ми були повністю в народу через волонтерів. Волонтери не допомагають (і правильно роблять) тим, хто сидить в тилу. Вони допомагають тим, хто воює. Звичайно, ми мусили показувати, говорити, що ми є на фронті, викладати якісь фотозвіти з нашої бойової роботи. Але при тому ми ніколи не казали, де ми, на якій ділянці фронту. Тому що військових, які брали нас туди на свій страх і ризик, ми б підставили, їх могли покарати, вліпити їм догану, можливо, зняти з посад. Ми ж не самі по собі там знаходилися, армійські офіцери рівня від комбатів до комбригів нас туди запрошували, вони нам нарізали бойові завдання, ми були повністю в їхньому тактичному підпорядкуванні.

Всю розмову слухайте у доданому звуковому файлі.