Жінка-жертва насильства має діяти за чіткою схемою

Також представниці організації «Позитивн жінки» розповіли, із якою дискримінацією та якими видами насильства стикаються ВІЛ-інфіковані жінки в Україні.

Лариса Денисенко: Чому «Позитивні жінки» долучилися до організації заходів у рамках «16 днів проти гендерного насильства»?

Віра Варига: «Позитивные женщины» — это национальная сеть, которая объединила ВИЧ-позитивных женщин и женщин, уязвимых к инфицированыю.

Женская эпидемия растет. Женщина более уязвима по биологическим признакам, кроме того, есть статистика, которая подтверждает, что насилие и ВИЧ — совсем рядом.

Большинство женщин не понимают, что такое насилие, что существует несколько видов насилия: все начинается с психологического, финансового, и тогда уже переходим к тому насилию, которое видно «на лицо».

Из-за гендерных ролей, которые женщине навязывают близкие люди, ей свойственно воспринимать насилие как должное. Она привыкает к этой ситуации.

Женщина стесняется предложить мужчине презерватив для более защищенного секса, потому что считается, что это должна быть его инициатива.

За статистикой, среди выявленных в этом году ВИЧ-позитивных людей 75% — женщины в возрасте от 14 до 25 лет.

Едуард Лозовий: Які заходи планує ваша організація у рамках «16 днів»?

Аліна Ярославська: Через свої активності ми намагаємося розповісти, що таке насильство, у тому числі психологічне чи економічне. Все починається із психологічного насильство, тому на це також треба звертати увагу.

Наші заходи відбуваються у 23 містах і 2 селах України. Ми вперше почали працювати із сільськими жінками, і вони самі запропонували провести заходи у цих селах.

Едуард Лозовий: Велике місто забезпечує певну анонімність, а в селі не приховаєш нічого. Як вам вдалося переконати жінок у селах із вами відкрито спілкуватися?

Аліна Ярославська: Наші дівчата із Чернігівської області вибрали два села, привезли двох фахівців, зокрема гінеколога. У селі дали оголошення про безкоштовний огляд, і наші волонтерки пропонували безкоштовне тестування на ВІЛ.

Якщо великі міста охоплені громадськими організаціями, то містечка і села залишаються поза увагою, і ми спробуємо працювати у цьому напрямку на прикладі Чернігівщини.

Лариса Денисенко: Ви оприлюднювали дані, які свідчать, що ВІЛ-інфіковані жінки можуть зазнати образи або навіть насильства від медичного персоналу. Перед людиною закривається багато дверей, коли інші дізнаються, що вона інфікована.

Аліна Ярославська: На жаль, з анонімністю, особливо у малих містах і селах, у нас великі проблеми.

Ми проводили дослідження — опитали 1000 ВІЛ-позитивних жінок по всій Україні. 48,7% не вірять, що медпрацівники не розголосять їх статус.

Ми порівнювали насильство, з яким стикалися люди до отримання ВІЛ-статусу і після — воно зросло у 15 разів: якщо до інфікування з цим стикалось 3,2% опитаних, то після — майже 50%.

Лариса Денисенко: Як реагувати ВІЛ-інфікованим жінкам на насильство з боку медичних працівників?

Аліна Ярославська: Жінки можуть звертатися навіть до нашої організації. У нас є юристка, готова захищати жінок чи консультувати їх, якщо вони не готові ще іти на серйозні кроки, захищати свої права до кінця.

Віра Варига: В первую очередь нужно научиться не бояться писать заявления вышестоящему руководству учреждения. Именно писать, а не говорить.

Во-вторых, у нас есть горячие линии по ВИЧ-СПИДу, тоже можно звонить.

Нарушения прав, стигма, дискриминация и насилия — это очень близко. Бороться нужно с эпидемией этой дискриминации, и это одно из заданий нашей организаций.

Едуард Лозовий: Поки у Кримінальному чи Цивільному кодексі немає зафіксованого покарання за якесь явище, то у керівництва закладів немає правового інструменту.

Чи варто вам ініціювати затвердження якихось конкретних норм відповідальності за такі речі?

Аліна Ярославська: Україна наступного року звітуватиме щодо виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. Наша організація почала готувати альтернативний звіт, що охоплює 4 групи: ВІЛ-позитивних жінок, наркозалежних, секс-працівниць та ЛГБТ-спільноти.

Ми представлятимемо свій звіт на зустрічі і проситимемо давати рекомендації Україні, що вона має зробити насамперед законодавчо, щоб не допускати порушення прав певних груп.

Лариса Денисенко: У вашому звіті пише, що понад 35% українських жінок зазнали насильства від сексуального партнера. Самі жінки це усвідомлюють?

Віра Варига: Исследование проводились правильно, и женщины понимали, отвечая на этот вопрос, что это насилие от сексуального партнера.

Лариса Денисенко: Згідно з дослідженням, 47% жінок не отримали ніякої підтримки. Про яку підтримку ідеться і чому жінки її не отримали?

Віра Варига: Мы о поддержке общественных организаций, о том, какие услуги они предоставляют. Эти женщины не знали, где получить помощь, как вообще себя вести в ситуации насилия.

Если женщина столкнулась с физическим насилием, ей в первую очередь нужно сработать на то, чтобы остаться живой, то есть не проявлять агрессию. Если женщина знает, что ее муж или партнер агрессивен, у нее дома был чемоданчик с вещами, которые она просто может взять и выйти.

Важно договориться с соседями: если вы слышите крики, не бойтесь вызвать полицию — это может спасти мне жизнь. Если есть возможность, нужно самой сразу же вызывать 102. Не участкового, а именно 102, потому что там вызовы фиксируются.

Даже если полиция будет говорить, что это бытовой спор и вы разберетесь сами, вызов принят и вы можете подать заявление.

Очень важно написать это заявление и проверить, что ему дали ход, пойти снять побои в первые сутки, чтобы потом не доказывать и не искать свидетелей.