Допоможи собі сам: бізнес-інкубатор як засіб проти безробіття

В нашій студії юрист, адвокат Центру соціальної адаптації постраждалих під час проведення АТО Ірина Бірюкова та координатор проекту «Бізнес-інкубатор» Євгенія Ступник, яка займається одним із проектів Центру зайнятості вільних людей.

Ірина Славінська: Перерахуйте найтиповіші проблеми, з якими стикаються внутрішньо переміщені особи в Маріуполі?

Ірина Бірюкова: Переселенцы сталкиваются с проблемами — куда идти и что делать, когда возникают какие-то юридические вопросы.

Мы в нашем Центре оказываем и первичную помощь — консультируем и рассказываем поэтапно, куда обращаться, и вторичную — составление процессуальных документов, заявлений в суд. Также есть оказание адвокатского сопровождения уже непосредственно в суде.

С какими вопросами чаще сталкиваются люди? Первое и распространенное — это получение свидетельства о рождении, если ребенок рождается на неподконтрольной территории, и свидетельства о смерти, когда на той территории умирает человек. Люди знают, что нужно обращаться в суд, но не знают, что нужно сделать до суда. Мы все это координируем.

Далее, часто люди задают вопросы по адресной помощи переселенцам, которую соцслужбы прекращают выплачивать в силу тех или иных причин.

Сейчас актуально стоит вопрос о том, что районные органы соцзащиты пытаются возвращать деньги, которые были ранее оплачены по адресный помощи, если есть жилье на территории Донецкой и Луганской областей, контролируемых украинской властью. Наша команда считает, что это незаконные требования, ведь законодательством предусмотрено, что лица, которые имеют недвижимость в Донецкой и Луганской областях, имеют право на адресную помощь.

Ірина Славінська: Я знаю, що час від часу виникають подібні виклики із трудовими книжками. Що робити, якщо трудова книжка залишилась на непідконтрольній території?

Ірина Бірюкова: Есть законодательное требование, Центра занятости в частности. Если человек продолжает трудовые отношения с работодателем, который находится на временно неподконтрольной территории, то работник может написать заявление о расторжении трудовых отношений, и обязательно данное заявление заверить, после чего предоставить его в Центр занятости. Это является фактом расторжения трудовых отношений с неконтролируемыми территориями.

Ірина Славінська: Як про цю заву можна повідомити працедавця?

Ірина Бірюкова: По закону требуется отправление данного заявления по почте, но, так как почтовые передачи невозможны, то достаточно нотариально заверенного заявления.

Ірина Славінська: Євгенія, працюючи з тими людьми, які приходили у ваш проект, чи стикалися ви с подібними проблемами?

Євгенія Ступник: На початку проекту в нас були люди з травмованим досвідом того, що вони не можуть влаштуватися на роботу, яку мали в Донецьку, і їх не беруть лише через донецьку прописку. Це той досвід, яким вони ділилися.

Ірина Славінська: Він ґрунтується на страхах чи конкретній взаємодії з працедавцями?

Євгенія Ступник: Я особисто не стикалася з працедавцями, які відмовляють в роботі через донецьку прописку. Я думаю, що це стереотип, який дофарбований під час переживання своєї травми.

Ірина Славінська: Які типові юридичні виклики мають ветерани АТО?

Ірина Бірюкова: Очень актуальным является вопрос выделения земельных участков. Также есть проблемы по квартирам либо компенсациям. Мы советуем всем участникам обращаться именно письменно. У многих опускаются руки, потому что они понимают, что это бюрократия. Но мы призываем людей к тому, чтобы было больше обращений. И не только в местные инстанции, но и в вышестоящие, потому что, не обращаясь, люди не поднимают этот вопрос.

Ірина Славінська: Євгеніє, чи помітили під час свого проекту якісь стереотипні бар’єри чи відмінності у роботі людей, адже в ньому брали участь як студенти-переселенці, так і ветерани?

Євгенія Ступник: В нас також були місцеві жителі в цій групі, і ми це зробили саме для того, щоб стерти стереотипи між ними. В кінці навчання ніякої різниці не було, адже всі єдналися за одним принципом — для чого вони тут і чого вони прагнуть.

Андрій Куликов: Які з проектів вразили вас найбільше?

Євгенія Ступник: Під час програми ми говорили учасникам, щоб вони шукали соціальну місію, адже це буде надихати. І мене вразило, що кожен проект мав за собою тінь вирішення соціальних проблем. Зокрема, з нетерпінням я чекаю на відкриття українського вегетаріанського кафе «Теревеньки».

Ірина Славінська: Ми маємо можливість познайомитися з його творчинею — це Єлизавета Левченко. Розкажіть про цю ідею. Що це за соціальна місія вашого кафе — подолання голоду?

Єлизавета Левченко: Звісно, подолання голоду, і воно може бути дуже гуманним, тобто для того, щоб смачно поїсти і отримати задоволення, необов’язково примушувати інших вбивати тварин, а для цього потрібно просто з’їсти щось смачне, те, що ви не їсте в звичайному житті. Для цього вам не потрібно змінювати, як то кажуть, орієнтацію. Ми запрошуємо до нас і всіх м’ясоїдів.

Після проекту ця ідея викристалізувалася, адже я вже 4 роки є вегетаріанкою, і, на жаль, аж до Дніпра немає вегетаріанського кафе. Коли почались тренінги, я зрозуміла, що в мене є ідея, я люблю частувати, я люблю теревенити, і є багато людей, кому це теж потрібно.

Наразі я провожу майстер-класи, був невеликий цикл передач, де ми готували невеличні пісні вегетаріанські сніданки.

Ірина Славінська: Де знайти на все це гроші?

Єлизавета Левченко: Зараз мене спонсорують мої діти. Також мене надихає досвіт «Громадського радіо» про Спільнокошт, тому що самостійно я не зможу це фінансово потягнути. Тому пропоную людям приєднатися.