Про можливість появи єдиної помісної церкви та небезпеки механізмів її створення, розповів архієпископ Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, історик літератури і викладач Ігор Ісіченко
Кирило Лукеренко: Багато десятиліть точиться дискусія про можливість єднання церков, але зараз це питання більш загострено?
Ігор Ісіченко: Намагання створити спільну церкву завжди схвальне, і кожний християнин молиться про єдність церков. Небезпека у політизації самих механізмів творення церкви і узалежненні від держави. Треба ставити питання ідентичності цього служіння, щоб церква виконувала своє завдання, а не чужі. Коли церква бачиться як знаряддя державоутворення, підміняються інші інституції, які б мали цим займатись безпосередньо. Коли державні діячі розмірковують про те, як створити єдину помісну церкву, в той же відсувають на далекий маргінес своїх особистих міркувань теми, як позбавитись корупції в державі, як жити по-християнському, припинити чвари між політиками. Це втеча від реальності у міражі церковної політики. Ідея об’єднання нації на основі об’єднання церкви – анахронічний міраж, який навряд чи можливий у 21 столітті. Коли більшість людей в Україні дистанційовані від повсякденного парафіяльного життя.
Ідея єдиної помісної церкви дивно виникла напередодні нових президентський і парламентських виборів. Вона відвертає увагу від реалій і державного життя, і церковного. Звичайно, для церкви важливе каноничне визнання. Ще 20 років тому я говорив, що неминучим етапом мало бути повернення Київської метрополії до Вселенського патріархату і після того одержання томосу. Зараз цей етап або випускається, або замовчується.
Нам пропонується модель, яка нагадує візантійську модель, прийняту Сталіним у 43 році
Нам пропонується модель, яка нагадує візантійську модель, прийняту Сталіним у 43 році. Створення церкви під державний запит. Такий експеримент проводився кілька разів, і в тому числі в 92 році, коли намагались об’єднати дві церкви, з’явилась третя, і стосунки не покращились. В цьому процесі не вистачає активності самої церкви.
Немає найнеобхіднішого – міжцерковного діалогу, спільних проектів, налагодження стосунків не лише на рівні єпископату, а священства і мирян.
Ми у 2015 році започаткували власний процес діалогу між Харківсько-Полтавскою епархією УАПЦ з Українською греко-католицькою церквою. В Харкові дуже масштабно проходять Тижні молитов за християнську єдність, в якому беруть участь і інші церкви. Подібна співпраця допомогла б створенню доброзичливо-суспільного клімату в Україні, якого нам бракує.
Також в ключі об’єднавчої перспективи мене непокоїть те, що ніхто не говорить про наші церкви в діаспорі. Вони залишаються симпатиками цього об’єднавчого процесу, а не учасниками. Виникає небезпека, що із створенням єдиної помісної церкви в Україні, ми відгородимось юрисдикційно від церков у Західній Європі, Канаді, США, які поступово ставатимуть частиною асиміляційного процесу і входитимуть у більш панправославні об’єднання на цих теренах.
Читати також: Що зміниться, якщо Україна отримає автокефальну церкву?
Кирило Лукеренко: З точки зору політиків, створення єдиної помісної церкви сприяло б політичному унезалежненню України від Росії. Наскільки це позитивно?
Ігор Ісіченко: Для церкви небезпечно бути гравцем у будь-якій команді політиків. Зрозуміло, що українська православна церква Московського патріархату стала часто майданчиком для політичних ігор у «русский мир» і щось з цим потрібно робити. Обравши стратегічно мотивовану лінію, тактично поки носії цієї ідеї можуть програвати. Це підтверджує останній синод УПЦ Московського патріархат: навіть ті єпископи, які висловлювались на захист отримання томосу і створення єдиної помісної церкви, не зважились відверто підтримати цю ідею, поставивши підписи.
Тут бракує політтехнологічної гнучкості проекту. Адже, за моїми спостереженнями, на активних парафіян УПЦ Московського патріархату – ця кампанія по пропагуванню томосу діє відштовхуючи їх, творячи з них ворожий табір на території України. Попри те, що Президент зазначав, що не йдеться про утиск певної конфесії і перетягання її парафії під інші юрисдикції. Однак це не викликає довіри.
Кирило Лукеренко: Що робити людям, які бачать що з сусідньої країни за допомогою церкви йдуть ідеї, які збурюють людей?
Ігор Ісіченко: Не ходити в парафії, які здаються небезпечними. Не розбудовувати їх своїми фінансовими внесками. А взагалі-то потрібне укладання угод між церковними організаціями і державою, та забезпечення дотримання державного законодавства всіма, в тому числі і церковними діячами.
Повну версію розмови можна прослухати в доданому звуковому файлі