“Зараз відбувається демонтаж, десакралізація міфів про Другу Світову і поступово, я думаю, ми дійдемо до розуміння Першої Світової”, вважає публіцист та історик, котрий спеціалізується на історії визвольного руху, екс-директор архіву СБУ і з березня 2014 року голова Інституту Національної пам’яті України – Володимир В’ятрович.
Андрій Кобалія: Зараз якщо переглядати різні історичні сайти, збірники, телевізійні програми, то можна побачити багато різних інтерпретацій Великої війни. На вашу думку: Чи можна її назвати братовбивчою? Чи якось інакше? Чим ця війна стала для України?
Володимир В’ятрович: Якщо говорити з точки зору українців, то очевидно, що ця війна була таки братовбивчою, зважаючи на те, що українці були у військах Російської та Австро-Угорської імперій і часто були змушені воювати один проти другого. На жаль, це та плата, яку українцям довелось заплатити за власну бездержавність. У наступній війні через 30 років українці знову повторили цей сумний урок і Друга Світова була також братовбивчою.
А.К.: Чому про Першу Світову говорять менше ніж про Другову Світову, Голодомор 1932-33 років як про трагедії українського народу? Чому ці два періоди української історії звичайному українцю відомі набагато краще?
В.В.: Я думаю, що це, на жаль, радянська спадщина. В Радянському Союзі про Першу Світову фактично не говорили. Перша Світова сприймалась як імперіалістична, як щось, що не заслуговує на якусь там пам’ять, а її учасники на особливе шанування. Врешті-решт за радянським комуністичним каноном головню подією Першої Світової стала Велика Жовтнева революція. В Радянській ідеології центральне місце займала Друга Світова, яку представляли як Велику Вітчизняну. І саме вона стала основоположним міфом в Радянському Союзі. На жаль, навіть після падіння Радянського Союзу у багатьох пострадянських країнах так само Перша Світова залишається поза увагою науковців і громадськості. Минулого року відзначали століття закінчення Першої Світової. До речі, у таких країнах як Бельгія чи Франція, Перша Світова відзначається значно більше ніж Друга Світова. В Україні ця річниця пройшла непоміченою. Була видана книга «Історія Першої Світової», кілька конференцій і все. Ця радянська спадщина, коли Друга Світова закриває собою Першу Світову, на жаль, і досі залишилась в Україні. Хоча ситуація почала потроху змінюватись. Ще з 1990х років почали говорити про визвольний рух України, про українські визвольні змагання. Зараз про ці теми говорять значно більше і я думаю, що поступово ми будемо повертатись до розуміння того, чим була Перша Світова. На Західній Україні часто згадують бої Українських січових стрільців – перше українське збройне формування у двадцятому столітті. Зараз відбувається демонтаж, десакралізація міфів про Другу Світову і поступово, я думаю, ми дійдемо до розуміння Першої Світової.
А.К.: Чи сформувався на вашу думку образ, Першої Світової в голові звичайного українця? В українця з, наприклад, вищою неісторичною освітою? Що ця людина знає про Першу Світову? Які ці знання? Це сімейні спогади?
В.В.: Сімейні спогади зберіглись дуже погано. Я думаю це радше виняток. Голодомор, репресії, Друга Світова, післявоєнні репресії заступили собою Першу Світову. Через це, якщо говорити про освічену людину з вищою освітою, то її уявлення про Першу Світову це, скоріш за все, «На Західному фронті без змін» Ремарка і, можливо, «Пригоди бравого солдата Швейка».
А.К.: Головною метою Інституту Національної пам’яті України є посилення уваги суспільства до історії України, забезпечення всебічного вивчення етапів боротьби за відновлення державності України у XX столітті та здійснення заходів з увічнення пам’яті учасників національно-визвольної боротьби, жертв голодоморів та політичних репресій. Як відомо, якщо на місці, де повинні бути знання – знань немає, це місце займає пропаганда. Що робить, зробив, планує робити у напрямку висвітлення цього періоду нашої історії Інститут Національної пам’яті? Які є методи висвітлення? Чи є якісь майбутні проекти спрямовані на висвітлення Першої Світової українцями?
В.В.: Треба розуміти, що з приводу Першої і Другої Світової ми маємо здебільшого не знання, а міфи, які заважають нам розуміти ці події. І одним з наших завдань є демонтаж міфів Другої Світової. Ми в першу чергу взялися за демонтаж міфів Другої Світової, бо ці міфи відігравали величезну роль в радянській пропаганді і ці міфи відіграють важливу роль в сучасній російській пропаганді. В цьому році ми багато зробили для того, аби інакше показати Другу Світову. До Першої Світової ми будемо приходити через Другу Світову. Будемо говорити про Українську революцію, визвольний рух. Перша Світова дала змогу різним народам реалізувати себе, спробувати створити незалежні держави. Більшості сусідам українців це вдалося. Звичайно, ми будемо підіймати питання Першої Світової. Хотів би наголосити, що метою нашого інституту є не дослідження, а популяризація: виставки, видання, фільми.
А.К.: Якщо говорити про популяризацію. У попередньому інтерв’ю ми говорили з Іваном Патриляком, і він казав, що в Україні є велика проблема з популяризацією історичних знань. Чи можемо ми в цій справі звернутись до досвіду схожих інститутів сусідніх країн? Наприклад, до досвіду Інституту національної пам’яті Польщі. Адже поляки у Першій Світовій теж воювали в арміях ворогуючих країн. Які методи використовує Інститут Національної пам’яті Польщі у висвітленні Першої Світової і всього історичного процесу.
В.В.: Ми й справді готові дуже багато чого запозичувати. Мова йде про поляків, представників народів Балтії, чехів, угорців, де процеси схожі до українських відбулися ще раніше. Були створені інституції схожі на наш інститут ще у 1990х роках, і зараз вони доволі сильно розвинули свою діяльність. Найбільше розвинувся Польський Інститут Національної пам’яті, який проводить дуже активну популяризаційну політику. Там періодично відбуваються різноманітні виставки документів і фотографій. Цей інститут постійно видає наукові, науково-популярні журнали. Наприклад « Pamięć.PL», де публікуються науково-популярні тексти. Процес популяризації історії у Польщі поставлений на комерційну основу. Там є до десяти популярних науково-популярних історичних журналів, що орієнтовані на масового читача. Минулого року спецвипуски цих журналів були присвячені Першій Світовій. Там йшлося про обставини початку цієї війни, про Польщу у війні, про конкретних осіб, про ключові битви. І такі публікації будуть і далі з’являтись до 2018 року, коли ми будемо святкувати століття закінчення цієї війни. В Польщі історія стала індустрією. Часом Інститут Національної пам’яті видає спеціальні додатки до дуже популярної газети «Жеч Посполита». Зроблено чимало телевізійних і кіно продуктів, є спеціальні сайти. Є навіть настільні ігри.
А.К.: Тобто, якщо говорити про історичну політику в Польщі, то там є кооперація держави і бізнесу?
В.В.: Саме так. Поляки більш зацікавлені в історії. У нас бракує масового зацікавлення історією. За радянських часів до історії ставились як до служанки ідеології і була нецікава. Зараз ситуація змінилась, це легко побачити зайшовши в будь-яку книгарню в Україні. Раніше там можна було побачити лише кілька видань про українську історію, то зараз є кілька полиць. У нас поки що немає книжкового історичного магазину як в Польщі. Але певний потенціал є, і ситуація буде змінюватись. Наприклад, Клуб Сімейного Дозвілля починає публікувати науково-популярні історичні видання. Зараз, особливо після заборони російських серіалів, виникне потреба заповнити цей простір якісним контентом, а історичний контент може бути тим, який зацікавить глядачів. Відбудеться комерціалізація і популяризація почне приносити прибуток. Але тут є ще одна проблема, що історики не готові працювати в такому науково-популярному форматі. Є певна зневага, вважається, що такий формат не личить справжньому науковцю. Це є радянська спадщина. Багато істориків вважає, що історія повинна бути заради історії, я переконаний, що історики України ще мають певний борг перед суспільством – нести інформацію про минуле. Якщо історики не будуть інтерпретувати певні історичні події – це будуть робити політики.
А.К.: Чи немає проблеми незацікавленості еліт у створенні серйозних історичних популяризаційних центрів?
В.В.: Українська політична еліта не знає історію, не цікавиться нею і потребує вивчення історії, бо більшість навчалась в радянських школах й університетах. Але як на мене проблема не в бракові ресурсів, а в бракові істориків, які б були здатні працювати в такому форматі. Наприклад, мої колеги з сайту Історична Правда чи Вахтанг Кіпіані, який веде телевізійну програму Історична Правда, каже, що просто бракує істориків, які можуть фахово і популярно розповідати про певні сюжети української історії. Ми маємо тисячі випускників історичних факультетів, які після закінчення навчання не займаються історією або навіть якщо займаються нею, то ставляться прохолодно до телевізійних програм, написання науково-популярних статей. Хоча попит на це у суспільстві є.
Повний варіант інтерв’ю слухайте у звуковій версії.
У першій частині проекту, розмові з Іваном Патриляком, ідеться про те, як Перша світова війна наближала українців, котрі перебували у різних ворогуючих арміях.