Фото: Taras Myska (ФБ)
Режисер Леонід Кантер – про те, як пішов добровольцем в Нацгвардію, чому вирішив прихопити камеру, що бачив на блокпостах, як воював і які емоції переживав у залі кінотеатру, забитого людьми, на прем’єрі фільму “Війна за свій рахунок”.
Розмова після презентації фільму «Війна за свій рахунок». Ведучі – Анастасія Багаліка та Андрій Куликов.
У 2009 році ми збиралися їхати в далеку подорож із табуретом через континенти, через дві Америки. Підготовкою до цього заходу були різні зустрічі людей, які збиралися в подорож. Це були не лише українці, а й росіяни, білоруси, були люди з Франції, з Фінляндії. І ми збиралися в одній із країн тих, хто брав участь. Ми зробили захід «Хвилина на табуреті на Червоній площі». Звучить трошки божевільно, але задача була зайти на Червону площу, сісти на одну хвилину й просидіти в один і той самий час всім учасникам. І сотні людей із різних виходів одночасно зайшли на цю Червону площу. В нас був штаб, із яким можна було зв’язуватися. В якийсь момент міліція почала стримувати це, але вже дуже багато людей пройшло, сіло. Вони: «Встаньте!» – «Чому?». І всі люди сидять. Це було дуже класно. І головне – це вдалося. І це означає, що ми переможемо. Однозначно.
Я так взагалі живу – по серцю. Що мені серце підказує, те й роблю. В Національну гвардію так потрапив. Потім мені Іван Ясній (режисер – ред.) каже: «Ти їдеш? Бери камеру з собою. Я кажу: «Коли я там зніматиму?». І камеру ж там кудись треба подіти – це ж усі зарядки, чіпи, флешки. Але він дав мені GoPro, таку «малюточку». І тому я погодився, бо вона вся, разом із кофром, приблизно, як долоні.
У моєму уявленні це було так, що ми будемо бігти, стріляти, в окопи стрибати. А це була трошки інша війна. Задачею було охороняти блокпост, який був на стратегічній трасі, по якій йшло сполучення до всіх блокпостів. Він стояв на такому роздоріжжі, що якби блокпост захопили, не було б сполучення Ізюма з іншими блокпостами. Основна діяльність була в тому, щоб знаходитися там і пильнувати. Пильнувати 24 години на добу.
Повернувся і ще хліб зібрав. Я перед всім цим ще посіяв хліб і треба було його зібрати, бо він би пропав.
Я не чекав, що буде така підтримка. Це дуже класно, що люди так підтримують. Там здається спочатку так: ти собі приїхав – хто там взагалі знає, де ти є. Але нам приходили дитячі малюнки, листи такі класні. Постійно приїжджав мікроавтобус із їжею, з усім. Люди підтримують. Це дуже-дуже важливо.
Мені було дуже тяжко взаємодіяти по цій армійській вертикалі. Я в армію не пішов навмисно, тому що, по-перше, цього не розумію, я абсолютно не впевнений, що командир дійсно професіонал такого рівня, щоб виконувати його накази, не обдумуючи. Зараз теж стикнувся з цим навіть у добровольчому батальйоні. Це було особливо яскраво виражено, тому що всі хлопці прийшли добровільно, всі вони були з вищими освітами, з точкою зору, з цікавим життєвим шляхом. Непрості всі були люди.
Це був травень – якраз хліб посіяли. Нам дали парадну форму. Досить красиву, з фуражками. Щоденної не було, але ми там її самі купили. У нас в принципі у всіх були змінки. Спочатку всі в спорткостюмах – хто в чому. Але через декілька днів «позеленіли» трошки, з’явилися форми. Під самий кінець у кожного була змінка, взуття. Нам дали берці, вони було досить незручні. Але я не знаю, можливо, якщо зрівняти з Першою світовою чи з Другою, це було й добре. Волонтерські організації допомогли, щоб було більш зручне взуття. Потім ми купили саперні лопатки – хтось допоміг. Я пам’ятаю, нам виплатили якісь гроші. Волонтери дали, бо нам ніхто нічого не давав там. 260 гривень виплатили і ми купили точило і наточили всі лопатки, в останній день уже. Ми ще одну штуку передбачили: взяли дві лопати, якими я город копаю. І ці лопати там дуже знадобилися.
Ні, офіційно я вже не залишаюсь частиною батальйону. Але, знаєте, після того, що разом проходиш, не можеш не залишатися. Я тепер уже підсвідомо кажу: це наш батальйон. Подумки я весь час із ними, для мене дуже важливо, що зараз там відбувається. Тому для мене дуже важливо зараз поїхати знову туди.
Виявилося, що я не настільки ефективний як вояка. Можливо, якщо буде потрібно, я візьму автомат і буду стріляти. Але я роблю це набагато гірше, ніж роблю фільми. Якщо буде нагальна потреба і вони мені скажуть: «Давай, вертайся до нас стрільцем», то я повернуся. Але зараз вони мене більше кличуть режисером, бо всі зрозуміли, що це важливо.