З 25 по 26 листопада в рамках програми «Виклики декомунізації» школи журналістики Українського католицького університету у Львові відбулись публічні зустрічі з директором Українського Інституту національної пам’яті Володимиром В’ятровичем та істориком Ярославом Грицаком. Погляди цих двох науковців щодо декомунізації доволі сильно різняться.
Свій виступ Володимир В’ятрович почав з пояснення, чому на його думку декомунізація – це той процес, який повинен відбутись у кожній пострадянській країні, яка прагне розвиватись у майбутньому.
Володимир В’ятрович: Я вважаю, що декомунізація як свідома політика подолання наслідків тоталітарного минулого потрібна, адже зі зміною поколінь, на мою думку, нічого не зміниться. Сучасна Росія є гарним тому прикладом. Там зі зміною поколінь нічого не змінюється.
Декомунізація – це невід’ємний елемент демократичної трансформації кожної успішної держави. Цей процес відбувався і в Польщі, Чехії, Словаччині, країнах Балтики. Це здебільшого успішні країни, які зараз є членами НАТО. Там, де державної політики з подолання тоталітарного минулого не відбувалось, це країни, які скочуються в тоталітарне минуле – Білорусь, Росія та донедавна Україна.
В рамках процесу декомунізації станом на сьогодні завершене перейменування населених пунктів. Це був найважчий процес. 987 населених пунктів і 25 районів перейменовано.
Є близько 200 назв, щодо яких органи самоврядування не надали своїх пропозицій і за законом були перейменовані за пропозицією УІНП. Найпоказовішим прикладом був Дніпропетровськ, який перейменований в Дніпро. Цього тижня ми отримали рішення суду, що жодних порушень в процедурі перейменування Комсомольська в Горішні Плавні немає.
Я переконаний, що декомунізація включає в себе й критичне переосмислення української історії. В цьому контексті мені подобається публікація Мирослава Мироновича про гріх комунізму. Комунізм – лихо, що привнесене ззовні, але воно б ніколи не втрималось без підтримки місцевого населення. Ця система трималась на тому, що частина пішла з ним на співпрацю. Цей режим все ж був привнесений на багнетах. Ця окупація тривала десятки років. Проте це не змінює її суть.
Закон не дає нам можливості нав’язати органам місцевого самоврядування якісь назви. Ми могли сказати що повинно бути перейменовано, а не як. За винятком тих населених пунктів, щодо яких рішення приймає Верховна Рада. В цих винятках немає назв пов’язаних з Бандерою.
Андрій Кобалія: Володимир В’ятрович також додав, що виступає проти так званих «гербаріїв» – заміни радянських назв на нейтральні як-то «Мирна вулиця», «Спокійний проспект» та ін.
Історик Ярослав Грицак, який критикує процес декомунізації в Україні вважає, що є різниця між комунізмом, який пов’язаний з бідністю та СРСР і марксизмом, який успішно прижився, створив повоєнну Європу і забезпечив чудо 1960-1970-х років. Метою України є, на його думку, стабільний розвиток. Подолати комунізм можна лише шляхом збагачення країни. Також Ярослав Грицак розповів, які історичні символи, на його думку, роз’єднують або об’єднують Україну.
Ярослав Грицак: Для нас найбільш важливими є політичні та економічні реформи. Навіть в першу чергу політичні. Що робить декомунізація? Вона створює ілюзію, що історію можна подолати лікуючи історичну пам’ять. Історія лікується не пам’яттю, а політичними реформами. Моя теза полягає у тому, що чим більше в нас не будуть йти політичні та економічні реформи, тим більше говоритимуть про історичну пам’ять. Так було за Ющенка. Бо пам’ять – це дуже емоційна річ. Це дим, який люблять пускати в очі, коли треба замаскувати брак певних ресурсів чи волі.
Я вважаю, що така політика відкриває нові фронти. Бандера не єднає, а роз’єднує. Звичайно і зараз маємо групу людей, яка вважає його героєм, але він не є національним героєм. На Закарпатті чи Буковині він вже героєм не є. Це виключно Галичина та Волинь.
Найбільше об’єднує Хмельницький. Він як для україномовних, так і для російськомовних. Та й взагалі уся тема козацтва. З XIX століття – Шевченко, Франко, Леся Українка. Також українців об’єднує пам’ять про голод та антигероя – Сталіна.
Андрій Кобалія: Отже, на думку директора Українського Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, декомунізація необхідна, аби не скотитись в минуле та не стати тоталітарною державою знову. Ярослав Грицак критикує декомунізацію в Україні, бо на його думку історію можна подолати лише політичними та іншими реформами, а політика пам’яті – це тема, якою дуже зручно маніпулювати та на яку завжди можна акцентувати увагу, коли хочеться, аби населення забуло про набагато важливіші проблеми.