Біля нашого будинку «Град» стояв, який стріляв вночі — переселенець з Луганська

• Сергій Теліженко — луганчанин, із 2007 року і до 2013 року працював у кримському філіалі інституту археології у Сімферополі. Спеціалізувався на неоліті та енеоліті гірської частини Криму. Їхня база знаходилася в Алушті.
• Восени 2013-го Сергій повернувся додому — у Луганськ, опрацьовувати матеріал, який зібрав влітку і більше у Крим не повернувся.
• У листопаді Сергій Теліженко долучився до луганського Євромайдану.
• У період з березня по лютий 2014 року, коли почалася окупація півострова, всім співробітникам запропонували написати заяву на переведення до Києва. Сергій погодився.
• Нині Сергій Теліженко — археолог та науковий співробітник Інституту археології Національної академії наук України.
• З літа 2014 року він жодного разу не був дома. Своїх Сергій Теліженко поглядів не приховував і не приховує, тому впевнений: поїздка додому може мати негативні для нього наслідки.

***
«Я можу помилятися, але, здається, що це був перший вихід луганського Євромайдану після побиття студентів у Києві. Після цього і до самого літа я брав участь у різних акціях. Останні Євромайдани, здається, закінчилися наприкінці весни, а потім почалася напівпідпільна робота».

Сергій зауважує: поки він був у Криму, жодних розмов про те, що кримчани хочуть возз’єднатися із Росією, не чув. Ні у своєму колективі, ні у суспільстві взагалі.

«Ні, взагалі таких розмов не було. Тобто, десь до початку липня і до початку жовтня я працював у Білогірському районі, а потім — буквально пару днів працював під Чатир-Дагом — розкопки проводив. І жодних закликів не було. Все було спокійно — потяги ходили, туристи — приїжджали й виїжджали. Все, як завжди».

Втім, з початком окупації стосунки із колегами та друзями змінилися, а з деким — припинилася.

«Звичайно, так. Навіть посварився з деякими. А з деякими й досі підтримую зв’язки. Ну а як же — це ж моя робота, там друзів багато залишилося».
Сергій стверджує: кожен захід, влаштований учасниками Євромайдану, був потенційно небезпечним. Будь-якої миті на нього могли напасти опоненти. За його словами, міліція на цих мітингах виконувала декоративну функцію. Це стало зрозумілим після 9 березня. Того дня учасники луганського Євромайдану зібралися біля пам’ятника Тарасові Шевченку і відзначали день народження поета. Якоїсь миті на них побігли учасники луганського Антимайдану, які зібралися навпроти, та почали їх бити. Запобігти цьому зіткненню міліція не змогла.

Згадує Сергій Теліженко і ще один мітинг — біля Національного університету ім. Тараса Шевченка. Примітний він був тим, що міліціонери, які охороняли цей захід, радо спілкувалися із бойовиками, які прийшли до університету із вже захопленої будівлі СБУ.
«Чому він небезпечний був? Він проводився у той час, коли вже існували барикади біля СБУ і я особисто бачив, скільки людей приходило з цих барикад і досить ворожо ставилися до цього. Вони спостерігали за цією акцією. Мені здається, що міліція на той час вже була деморалізована і теж виконувала декоративну функцію. Якби вони вирішили піти на цю акцію та поганяти студентів, було б не дуже добре».

Вони стояли на протилежній стороні, ходили повз цю акцію, розмовляли із міліцією. У мене навіть є фотографія — я їх фотографував і виставляв це у Фейсбуці. Можна побачити усіх цих представників СБУ-шних барикад.

Акція пройшла спокійно. Зіткнень того дня було. Але це був один з останніх разів, коли учасники Луганського Євромайдану вільно зібралися в обласному центрі.
«Іноді у Фейсбуці пишуть, що нас туди зігнали туди, студентів зігнали. Я багато людей там зустрів, які прийшли за власною волею. Навіть я їхав в одному автобусі із, може знаєте такого Васильєв — теж учасник Євромайдану, от я з ним їхав. Він на Гайовому підсів, а я з Ювілейного їхав. Тобто, не сказав би, що там всіх зганяли».

Коли ж відкрито закликати до збереження територіальної цілісності стало неможливо, представники луганського Євромайдану вдались до інших методів.

«У лапках напівпідпільну. Стало досить небезпечно. Ми перейшли на інший рівень проукраїнської агітації — надсилали або розвішували наліпки. Потім почався “антиреферендум”, коли я ходив із донькою або сам, як правило увечері, зривав ці заклики йти на референдум або зверху наклеював “вас розшукує СБУ” – були такі наліпки».
З квітня 2014-го на окупованій частині Луганщини з’явилися перші повідомлення про розстріли та побиття людей на блокпостах бойовиків. Людей оголошували агентами “Правого сектору”, а їхнє майно — забирали. Щонайменше два рази Сергій сам ставав свідком таких подій.

«Я бачив, як біля Ювілейного зупинили автомобіль, люди з автоматами витягнули водія, побили. Машину забрали. Потім був ще один момент. Ми з дружиною їздили на пару днів до Старобільська і, повертаючись бачили, як стояла машина на в’їзді перед Щастям. Здається фірма була транспортна “Репід-Київ”. Мабуть, їх зацікавило те, що машина із київськими номерами — от вони повністю цю фуру розвантажували. Не знаю, що із водієм. Просто грабунок відбувався — там блокпост був біля Щастя. От якраз вони зупинили цю машину, пасажирів перевіряли, з автоматами заходили. Багато таких моментів було — всіх не згадаєш».

Починаючи із червня луганчани не могли ані спокійно спати, ані відчувати себе у безпеці, хоча б вдень. Бойовики їздили містом, перетворюючи житлові масиви на свої позиції. Від луганчан можна почути розповіді про те, як озброєні чоловіки питали, як проїхати до тієї чи іншої вулиці. Під час розмови з’ясувалось: у Луганську ці люди вперше і не знають навіть назв районів.
«Потужні були перестрілки, мінометні обстріли. Біля нашого будинку “Град” стояв, який стріляв вночі у сторону Щастя чи ще кудись — не знаю. Деякі знайомі загинули. Один — вчитель фізики, який викладав у моєї доньки і я знав його особисто, Паламарчук Ігор Валерійович. Він загинув під час мінометного обстрілу прямо біля свого будинку. Діти залишилися живими. Вони якраз намагалися виїхати кудись.
А ще одна — головний зберігач фондів Луганського обласного краєзнавчого музею — вона також загинула від мінометного обстрілу у своєму будинку. Тобто, люди яких знав ось так загинули».

На початку липня Сергій Теліженко поїхав у відрядження до Луцька. Дружина залишилася вдома. Та якоїсь миті її терпець урвався і вона попросила її забрати із Луганська.

«Передостанній раз я був другого липня. Я виїхав на розкопки на Волинь. Постійно мав зв’язок із дружиною. Кілька разів він обривався. Потім вона подзвонила і сказала, що терпець увірвався у неї: “Приїзди, забирай!” Здається, це було 22 чи 23 липня, коли я приїхав у Луганськ. Тоді була гаряча пора. Все літало, вибухало. Я їхав один у купейному вагоні з Києва. Зовсім один. Дружина мене зустріла, до речі, дуже правильно зробила, бо тоді чіплялися до чоловіків. Тобто, можна сказати, що вона потягнула мене додому, а там вже зібралися по мінімуму. Головне, що взяли із собою папугу, кота, деякі речі й виїхали до Києва 25 липня».

Ще з квітня у багатолюдних місцях люди перестали говорити вголос — щоб не провокувати конфлікти з опонентами. Те саме й на залізничному вокзалі. Люди хотіли тихо поїхати із міста, що палає. У декого вже не залишалося сил на суперечки та де було бажання доносити свої думки до інших.
Так званим патрулям “ЛНР” було байдуже. Озброєні бойовики чіплялися і до молодих чоловіків, і до літніх жінок.
Приблизно таку картину спостерігав і Сергій Теліженко, коли разом із дружиною покидав Луганськ.
«На вокзалі було дуже велике скупчення людей. Особливо паніки не було. Просто люди сиділи й чекали. Пам’ятаю, наш залізничний вокзал завжди шумний доволі був, а тут він такий тихий якийсь. Тільки ці ходили зі зброєю. Дуже неприємно було, що вони чіплялися до людей. Чіплялися б без зброї — інша справа, а так вони зі зброєю ходили, що можна сказати. Я купив чотири квитки — повністю купе викупив. Тобто, такого не було, щоб комусь не вистачило. Якби хтось попросився до нас у купе, ми б взяли. Але на Одесу і на Москву значно більше було людей, наскільки я пам’ятаю, ніж на Київ».
Як і багато переселенців, Сергій разом із дружиною змінив кілька місць проживання, поки остаточно не осів у столиці.
«На Київ, потім у Черкаську область до родичів, де моя донька на той момент була із другом. я з ними трохи побув, потім я взяв дружину і ми поїхали у Княжичі — це під Києвом по Житомирській трасі, тому що двоє Княжичів є — на правому березі та на лівому. Я її залишив там зі своїми друзями та колегами, а сам поїхав на Волинь, де до жовтня-листопада я працював. Потім заїхав до дружини, забрав її у Луцьк. Там ми жили до 2016-го року. Потім із Луцька переїхали до Білої Церкви, де жили майже три або чотири місяці, а потім вже у Києві».
Сергій Теліженко поки що не знає: чи повернеться до Луганська після звільнення. Але не втрачає надії приїхати принаймні до себе додому. На відміну від деяких героїв подкасту “Ключ, який завжди зі мною”, свої ключі береже і має намір ними скористатися.
«Звичайно, він зі мною. Я не залишив його, як попередня ваша візитерка, яка у Донецьку його залишила і сказала, що я вже туди не повернусь. Я сподіваюсь повернутися».