facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Коли їхали на обмін, я просто дивився у вікно. Були думки, що залишаю Луганськ назавжди — екс-полонений Влад Овчаренко

Кожної весни переселенці так чи інакше повертаються спогадами у 2014 рік. У свої домівки, на свої вулиці. А рубрика, де ми збираємо ці спогади, — «Ключ, який завжди зі мною»
Сьогодні своїми спогадами про Луганськ поділився Влад Овчаренко. Більше року він був у полоні. Його разом з другом Артемом Ахмеровим, захопили бойовики через те, що вони спалили прапор так званої «ЛНР»

Коли їхали на обмін, я просто дивився у вікно. Були думки, що залишаю Луганськ назавжди — екс-полонений Влад Овчаренко
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 3 хвилин

Владислав Овчаренко — у 2014 році студент Луганського торгово-кулінарного ліцею,

Представник ультрас Луганського футбольного клубу «Зоря», активний учасник луганського Євромайдану.

Від початку бойових дій жодного разу не виїздив із міста. Через свій Твіттер-акаунт намагався висвітлювати те, що відбувається у місті. 10 жовтня 2016 року бойовики угруповання «ЛНР» захопили у полон Влада разом із другом Артемом Ахмеровим.

27 грудня 2017 року Влад та Артем Ахмеров під час великого обміну між українською стороною та бойовиками були звільнені з полону.

Я никогда не скрывал своих патриотических настроений, но, когда произошел переломный момент, когда на Майдане уже вспыхнули все те события, когда в Луганске начались активные проукраниские митинги за Евромайдан, тогда позиция стала узнаваемая и четкая. Тогда я уже не боялся о ней говорить. Говорил активно и открыто. Я не боялся говорить о патриотизме. Было чувство опаски, но никогда не боялся.

9 березня 2014 року, у день народження Тараса Шевченка, в Луганську відбулися два мітинги. Один — біля пам’ятника поетові, там зібралися прихильники Євромайдану, проукраїнські активісти, а через дорогу навпроти — мітингували їхні опоненти. Якоїсь миті розлючені прихильники «русской весни» побігли до мітингарів біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Сталися сутички. Того дня проросійськи налаштовані громадяни вперше спробували захопити приміщення обласної адміністрації. Тоді правоохоронці вмовили їх звільнити будівлю. Але саме у той день, осередок луганського Євромайдану зрозумів, що залишатися у місті для декого з них вже небезпечно.

По объективным причинам с этого момента, с этого дня я уже понял, что война — уже вот, рядом. И уже за свое мнение придется в один момент отвечать.

После лета 14-го был период такой… По факту мы приводили в порядок то, что у нас была дома. Пока шла активно летняя кампания, мы дома не жили, мы жили у отца на работе. Мы жили в подвале из-за обстрелов. Дома нельзя было находиться — не дай Бог попадет. Там негде было укрыться. До весны 2015 года просто сидели дома. Можно сказать, ждали чуда какого-то. Позже появилась возможность заработка. В 2015 году я создал Твиттер-аккаунт, в котором вел активную информационную деятельность. Он назывался «Луганська хунта».

10 октября шестнадцатого года. Помню этот день как сегодня. В этот день в Луганске был митинг против миссии ОБСЕ на Донбассе, мы с моим другом Артемом Ахмеровым пошли просто посмотреть на эту движуху со стороны, просто поглазеть. И, на тот момент (это  мы позже узнали) от здания Торговый Центр «Кристалл» нас уже вели сотрудники «МГБ». За нами уже следили, нас знали в лица. Когда мы подошли к памятнику Ленину на Театральной площади, нас уже просто «приняли». Забрали телефоны и паспорта, окружили, посадили в машину, отвезли в бывшее здание СБУ, где теперь «Министерство госбезопасности «ЛНР».

Я не могу сказать, понимали ли мы все до конца или нет. Возможно, это юношеский максимализм играл, и было чувство безответственности за поступки, но мы не могли сидеть просто так. Мы хотели на информационном уровне показать, что в Луганске есть патриоты, Луганск ждет Украину домой.

27 грудня 2017 року між українською стороною та бойовиками «ЛДНР» відбувся наймасшабніший обмін за весь час конфлікту. До України повернулися 74 полонених. Серед них Влад Овчаренко та Артем Ахмеров.

Когда ехали на обмен, я смотрел просто в окно. Для меня это родные улицы, родной город. Были мысли, что я покидаю его навсегда. Сомневаюсь, что я за свою жизнь уже вернусь туда, но все равно были смешанные чувства. С одной стороны, я понимаю, что, возможно, через шесть часов я буду свободен. Но в этот же момент я понимаю, что мой дом, где я вырос, где стал человеком, он для меня надолго или навсегда будет закрытым, поэтому было и грустно, и радостно.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.

За підтримки

Фонд Роберта Боша


Виготовлення цієї програми стало можливим завдяки підтримці Фонду імені Роберта Боша та Чорноморського фонду регіонального співробітництва. Зміст матеріалів програми не обов’язково відображає точки зору Фонду імені Роберта Боша, Чорноморського фонду регіонального співробітництва або їхніх партнерів.

Поділитися

Може бути цікаво

«Щоб зібрати 300-тисячне угрупування, росіянам треба 10 місяців мобілізації» — Киричевський

«Щоб зібрати 300-тисячне угрупування, росіянам треба 10 місяців мобілізації» — Киричевський

«Українці почали ставитися до локальних продуктів з повагою» — Анастасія Аргунова

«Українці почали ставитися до локальних продуктів з повагою» — Анастасія Аргунова

Марта Дичок: Вважаю за честь бути у персональному санкційному списку РФ

Марта Дичок: Вважаю за честь бути у персональному санкційному списку РФ