Мене зупинили «казаки» і кажуть: «Ще раз побачимо тебе, розстріляємо» — Павло Лисянський

• Павло Лисянський народився та виріс у Антрациті.
• Він із шахтарської династії. А отже із 15 років працював на шахтах. Пройшов усі ланки: від учня гірничого робочого до директора вугільного підприємства.
• Закінчив Донбаський державний технічний університет в Алчевську, займався профспілковою діяльністю.
• Був молодіжним лідером «Батьківщини молодої» у Луганській області, очолював молодіжну організацію партії «УДАР» у Луганській області.
• З дитинства займається вільною боротьбою.
• У Євромайдані взяв участь у лавах конфедерації вільних профспілок України, був на марші мільйонів.
• Павло Лисянський — співзасновник Східної правозахисної групи.
• Нині — представник Уповноваженої Верховної Ради з прав людини у Луганській та Донецькій областях.

«Я жив в Антрациті і була у мене квартира в Алчевську. Однокімнатна квартира. Я її купив, сам на неї заробив, тому що протягом п’яти років працював влітку, щоб навчатися в аспірантурі. Я мріяв, що буду науковцем у гірничій галузі. Мріяв саме про таке майбутнє для себе».

Травень 2016 року. Інтернет-користувач Костянтин Філоненко повідомляє, що Міністерство науки та освіти рекомендує учням шкіл підручник, у якому стверджується, що Євромайдан був в усіх областях, окрім Донецької та Криму.

Це обурює кримчан та дончан, оскільки саме під час одного із мітингів у Донецьку загинув активіст Євромайдану Дмитро Чернявський.

Щодо Луганської області, то Павло Лисянський згадує не тільки мітинги в обласному центрі, а і в інших містах.

«Був Юрій Асєєв (Гуков). Він потім працював у Харківській правозахисній групі, служив в «Айдарі». Була «Батьківщина», «УДАР». Були Євромайдани. Але це було 100-200 людей. Був Валерій Новіков, який зараз у правозахисному центрі «Альтернатива». Але так виходило, що я брав участь у Луганській області у Євромайдані, або у Київській.

Втім, Павло Лисянський ходив не лише на мітинги Євромайдану. Зібрання представників Антимайдану він відвідував також.

«В Алчевську — ні, у Луганську — так. Ходив. Це було один чи два рази. А потім, коли ми під’їхали із профспілківцями і вирішили туди зайти, мене ідентифікували і не пустили. Ми туди для чого ходили? Ходили, щоб збирати інформацію, листівки, які вони розповсюджують.

Саме до захопленої будівлі СБУ у четвертий раз мене вже і не пропустили. Ідентифікували і сказали: «Йдіть звідси, а то ми вас заарештуємо!» Але не заарештували. Десь із березня по травень я вивчав ситуацію у містах другого ступеню: Антрацит, Ровеньки, Красний Луч. Я був там на проросійських мітингах. Там мене впізнавали, але ворожо не ставились. І я там, якщо під’їжджав, то сидів у машині. Я і зараз зберіг фото, які зробив тоді. Я хотів побачити, хто саме організовує людей.

Я чітко побачив, що ніякого сепаратизму у місті Антрацит не було. Була група людей, диверсійна група, яка діяла під егідою неурядової організації так званого «Донського козацтва», яке приїхало, привезло з собою зброю, привезло з собою гроші і саме на ланках козацтва, сформованих осередках, які були в Антрациті, Красному Лучі і у Ровеньках, почали агітувати і після агітації (вони демонстрували людям: ось дивіться – ці нацисти вбивають дітей) роздавали зброю і уперед».

Ось так донські казаки в’їхали в Антрацит у травні 2014-го. Та із собою росіяни привезли не тільки зброю, а й сумнівні традиції. Наприклад, у жовтні місцеве телебачення показало сюжет, де козаки публічно шмагають батогом своїх солдат, які нібито завинили. А от чим та перед ким, так званий командир пояснити не зміг.

«Я це бачив. Я все це бачив. Скажу більше: на своєму рівні я робив препони, де міг. Був такий випадок. Я тільки повернувся з Євромайдану – у Києві всі перемогли, все добре і мені телефонують мої друзі спортсмени і кажуть: «Треба зустрітися!». Зустрічаємося. Вони кажуть: «Слухай, нас вчора збирали в Антрациті і казали, щоб ми їхали у Ростов, всі – зброя. Захоплюємо тут владу, будемо тут при владі. Порадь, що нам робити». Я сказав, що у жодному разі не можна брати у руки зброю, порадив відмежовуватись від тих людей. Я зупиняв процеси, щоб спортсмени брали у руки і йшли. На спортсменів своїм досвідом та авторитетом я міг якось вплинути».

З рідними місцями Павло Лисянський змушений був прощатися поступово. Спершу, недоступним для нього став Антрацит.

«Я ніяк не міг покинути окуповану територію. Я покинув Антрацит. Якось я їхав до Ровеньків і в Антрациті мене зупинили казаки. Один побачив мене і дав команду: «Заарештуйте його!». Мене заарештували. Повели на блокпост до комендатури. Почали розбиратися. І зайшов такий…казак, в орденах. Він там, судячи з усього, був старшим. Він питає: «Ти Лисянський?» Я кажу: «Так». Він: «Ми з твоїм батьком 10 років працювали у забої. Він був дуже гарний керівник, ніколи не крав у робочих, він завжди допомагав, він завжди стояв за людей. У пам’ять про твого батька я тебе відпускаю. Ще раз побачимо тебе в Антрациті – ми тебе розстріляємо». Це був червень 2014 року. Після цього я ніколи в Антрациті не був.

Я в соцмережах тоді заблокував свою сторінку. Написав, що я з – Харкова. І спеціально писав, що я перебуваю у Харкові.

Павло Лисянський поїхав з Антрациту, втім, не поїхав із Луганської області. Його призначили заступником директора з охорони праці на шахті Фащівська, що за 15 кілометрів від Дебальцевого.

«Коли впав Боїнг, він впав за 40 кілометрів від моєї шахти. Я пам’ятаю, ми проводили нараду (я був заступником директора з охорони праці), був вибух. Ми відкрили вікно, побачили стовп пилу. Я виїжджав на місце падіння Боїнгу і я бачив спецназ. Це було не «ополчєніє» — це був російський спецназ, його видно було. Вони все оточили і не дали нікому проїхати. Я поїхав, щоб комусь чимось допомогти, у мене було авто і я думав, може, когось поранених треба евакуювати.

• Коли впав Боїнг, він впав за 40 кілометрів від моєї шахти. Я пам’ятаю, ми проводили нараду (я був заступником директора з охорони праці), був вибух. Ми відкрили вікно, побачили стовп пилу. Я виїжджав на місце падіння Боїнгу і я бачив спецназ. Це було не «ополчєніє» — це був російський спецназ

29 липня 2014 року українська армія звільнила Дебальцеве від бойовиків.

Тоді Павло Лисянський був впевнений: такими темпами під український контроль повернуть і решту міст, тож він вирішив нікуди не їхати.

«На кожному підприємстві Луганської області, шахтах, висіла велика плазма і на ній постійно крутився канал «Росія 24» і настрої серед співробітників були такі, що вони підтримували Росію після того, як бачили ту пропаганду. Десь на своєму рівні я змушував переглядати  (їхні погляди – ред), але радикально нічого такого не казав. Уже тоді були випадки, як вбили Рибака у Горлівці. Тобто, я розумів, що ніхто не буде церемонитися. Просто вб’ють — і все. Але, коли українська армія почала підходити, настрої мінялися. І керівництво підприємства сказало, що вони відходитимуть, тому що вони на пряму підтримували сепаратистів. Коли українська армія звільнила Фащівку, то керівництво втекло. І на підприємстві я залишався за своєю посадою заступника директора найстарший. Тобто я був і ще хтось. Я до останнього там залишався. я вірив, що сьогодні – Фащівка, а завтра – Красний Кут, Красний Луч. Думав, все звільнять за три-чотири місяці».

З 2014 року у Луганській області працює Східна правозахисна група. Павло Лисянський називає себе не лише її співзасновником, а й натхненником. Сьогодні представники групи збирають інформацію про полонених, про екологічні загрози у Луганській та Донецькій областях. А починалося все із випадків дискримінації переселенців. Лисянський згадує: разом із дівчиною відчув все на собі.

«Коли ми з дівчиною в перший раз влітку покинули Дебальцеве, коли його звільнили, поїхали до Харкова. Думали, от зараз знайдемо тут роботу, на картці у мене було 15 тисяч гривень. Нам здавалося, що це дуже велика сума, що зараз ми знімемо квартиру і будемо працювати. Просто переїдемо до Харкова. Від нас відвернулися усі — навіть мої друзі, з якими ми займалися спортом. коли обдзвонювали, щоб зняти квартиру, нам прямо казали: «Ви з Луганська, Донецька?» Ми кажемо: «Так». – «До побачення». І ми з дівчиною два дні спали у машині, тому що нам ніхто житло не надавав. Коли мені кажуть навіть міжнародні донори: «Ні, у вас не було дискримінації», то я її на собі відчував. І тоді ми з дівчиною повернулися у Дебальцево і сприйняли це як такий сигнал, що: «ні, ви ще не повинні звідти від’їжджати». Це був серпень 2014 року, тоді ж і була створена Східна правозахисна група, після того, як ми на собі відчули, як може бути з переселенцями, як їх дискредитують.

Був період, коли майже півмісяця Павло Лисянський не міг залишити територію шахти – вона постійно обстрілювалася. А він, відповідно до своєї посади, мав піклуватися про життя та здоров’я людей.

«Я не зміг покинути шахту через постійні артобстріли, були постійні бої. Але ж я був на посаді заступника гендиректора з охорони праці. Що це таке? Це означає, що я відповідаю за життя і здоров’я людей. Ми розробили план евакуації, план, як ховатися від артобстрілів. Тобто, я безперервно 15 днів перебував на підприємстві. Я там спав, ночував і не виїжджав. Вперше виїхав, коли Дебальцеве вже було українське. Мене тоді швидко зробили помічником народного депутата Палатного. Ми почали через «УДАР» завозити гуманітарну допомогу (саме Палатний організовував, фінансував гуманітарну допомогу у Дебальцевому) і я крім того, постійно працював на Фащівці.

Не знаю, як склалася б моя доля, але на той момент мені запропонували виступити у 5 містах Німеччини. Я виїхав туди, щоб прочитати лекції про те, що саме відбувається на Донбасі. Тоді у Німеччині почали поширювати інформацію, що фашисти захопили владу в Україні. Я тоді поїхав, щоб це спростувати. І от поки я був у Німеччині, Дебальцеве знову захопили. Мого друга, з яким ми товаришували, начальника міліції Дебальцевого, вбили при захопленні – він не відійшов. І я вже не зміг туди повернутися».

Востаннє в орендованій квартирі у Дебальцевому Павло Лисянський був на початку січня 2015 року. Збирався поспіхом, а отже деякі важливі для нього речі взяти не встиг.

«Мої книжки з гірничої справи, які від батька залишилися і які неможливо десь дістати, вони там залишилися. Я пам’ятаю, які фотографії мої з батьком залишилися у Дебальцевому, я їх забрав з собою. Виїжджав на одній машині».

Коли почалася війна, на окупованих територіях суттєво змінилася сфера послуг. Не завжди вони надаються законно. Наприклад, так звані місцеві підприємці пропонують за певну плату вклеїти фото у паспорт без виїзду на підконтрольну Україні територію. Такою послугою можуть користуватися люди з інвалідністю, або ж бойовики та причетні до них — щоб уникнути затримання та допитів з боку українських правоохоронців.

Також жителям окупованих територій пропонують оформитися у якості переселенців на підконтрольній території. Таким чином вони можуть отримувати додаткову державну допомогу від України. Це теж незаконно.

Але є ще один вид підприємництва — догляд за могилами. Серед переселенців є ті, хто майже шість років не має такої можливості. Тож вони змушені платити, щоб за похованнями їхніх родичів доглядали.

Тож, коли питаю у Павла, куди він піде одразу, як приїде до Антрациту, відповідає — на могилу до батька.

«Зараз інтуїтивно те, що прийшло… Перше — могила батька, друге — дім, де жила мама, третє — палац спорту, до якого я ходив. Знаєте, мій дім був мабуть за 10 кілометрів – я жив на околиці робітничого району. Кожного дня я ходив туди, до своєї зали. Моя воля, мій характер виховувалися саме там. І, звичайно, я хотів би туди потрапити. Це — місто Антрацит. Ну, і, напевно, на четвертому місці — мій університет, гуртожиток, де, я вважаю, склалися мої суспільно-політичні здібності та можливості».